Маленькі дикуни - Сетон-Томпсон Ернест

Та йшов молодий Вождь дуже повільно, і хлопчики звернули увагу на те, що він кульгає і спирається на ціпок. Він ішов, як завжди, босий, але ліва нога в нього була обмотана.

– Гілко! Що трапилось?

– Упав. Тату чомусь здалося, що я не працював, а цілий день верхи прогасав на лопаті. Він замахнувся на мене, а я миттю кинувсь йому під ноги – от так і зачепив він мене лопатою по нозі. Ох і горланив я від болю! Аж до вас, мабуть, луна докотилась…

– Еге ж, – відповів Сем. – Коли це сталося?

– Вчора, десь о четвертій.

– Точно! Ми чули страшний рев. А Ян ще каже: «Обідній поїзд запізнився». А я йому: «Який там поїзд! Це малий Бернс березової каші куштує».

– Я вже видужую, – сказав Воєнний Вождь Гілка й розмотав ногу, на якій виявилась така незначна подряпина, що за інших обставин він і уваги на неї не звернув би. Щойно ганчір’я злетіло з його ноги, Гілка, з головою поринув у табірне життя.

Як добре прокидатись удосвіта – майже на кожному дереві стрибали білочки й усюди пурхали пташки. А на загаті плескалась дика качка, що з появою хлопців миттю шугнула ввись.

– Що там? – гукнув Сем до Яна, який уважно щось розглядав на березі ставу.

Сем так і не отримав відповіді, тож підійшов до Яна і побачив, що той перемальовує чийсь слід.

– Чий це слід? – поцікавився Сем.

– Не знаю. Для ондатри надто широкий, для кішки – дуже довгі пазурі, для єнота – замалий, для норки – забагато пальців.

– Може, цей слід належить банші[9]? – Ян пирснув зі сміху.

– Чого регочеш? – скорчив серйозну міну Сем. – Побачимо, як ти сміятимешся, коли банші з’явиться в тіпі.

– А знаєш, чиї це сліди? – сказав Ян, пускаючи повз вуха всі ті страхіття, що про них базікав Сем. – Тхорячі!

– Маленький Бобре! Сину мій! Я зібрався був підказати тобі, та потім вирішив: «Ні, нехай краще сам допетрає. Хай визначить, кому ж належать ці загадкові сліди», – подумав я і так вчинив.

Сем дав легкого запотиличника Другому Вождеві й схвально кивнув. Він не мав і половини Янових знань про звірів, та все ж базікав, як справжній дока.

– Маленький Бобре! Ти майстер розгадувати сліди. Молодчага! По них ти можеш розказати все. Справжній герой! Ти можеш бути розвідником у нашому племені, та все ж тобі бракує клепки в голові. У наших мисливських володіннях є лише одне місце, де можна помітити сліди, – це тут, на грузькому березі. Може, ти й не знав, але по інших місцях – саме каміння або трава. І коли б я був слідопитом, то вигадав би такі місцинки, де кожна жива істота залишала свої сліди. Краще зробити їх на початку й у кінці стежки, а ще по обох берегах річки.

– Семе, ти геній! І як я до цього сам не дотумкав!

– Сини мої! Великому Вождеві належить думати, а тобі, Маленький Бобер, і тобі, Зелена Гілко, – працювати.

Однак Верховний Вождь взявся за справу разом з Яном, а Гілка нипав за ними, інколи припадаючи на ногу. З обох кінців хлопці розчистили від сушняку та сміття ділянку футів у двадцять і покрили її на три-чотири дюйми чорним мулом. Вони розчистили також береги струмка в чотирьох місцях: у двох – де він ховався в лісі, та ще у двох – де він заходив у Бернсові землі.

– Ну ось, – підсумував Сем, – тепер у нас є «книга відвідувачів». Майже як та, що її завели дев’ять гладух Філя Лірі, коли їх батько спорудив цегляний будинок. Кожен, хто до них приходить, може занести туди своє ім’я – звісно, коли вміє писати. Та наші гості всі залишать про себе вісточку, бо в нас може писати кожен, хто має ноги.

– І як я раніше не додумався? – не міг заспокоїтись Ян. – А знаєш, – звернувся він до Сема. – Навколо тіпі ми також маємо зробити альбом.

Це було нескладне завдання, адже поверхня тут була рівна й чиста. Гай навіть геть забув припадати на ногу й завзято допомагав виносити попіл та пісок з ями посеред намету. Потім він тупнув своєю лопатоподібною босою ступнею по сторінці «альбому», залишивши на ній перший слід.

– Як? Ви тут ночуєте? – здивувався Гай, побачивши в тіпі ліжко, каструлі та сковорідки.

– Еге ж!

– Я теж хочу до вас. Мама стовідсотково відпустить мене, а от тато…

– Ой, ти не знаєш, як переконати свого тата? Скажи йому, що ми тебе не приймаємо, і він дозволить. А ще краще, поплач, що старий Рафтен погнав тебе зі своєї землі, і він сам тебе сюди приведе.

– Тут таке ліжко, що вистачить місця й для трьох, – зауважив Гілка.

– А оце дзуськи, – попередив Дятел. – Ми – проти, бо Третій Вождь – лідер із призів за неохайність. Постав собі окреме ліжко – по той бік вогнища.

– Я не вмію.

– Ми навчимо. Ти спершу злітай додому за ковдрою та харчами.

Хлопчики самі зладнали друге ліжко, а Гай не поспішав додому. Він добре знав, що вдруге сьогодні йому не пощастить вибратись на бівуак. Після заходу сонця Гай знову обмотав ганчір’ям ногу й пошкандибав до своєї садиби, млявим голосом кинувши: – Я скоро буду, – та хлопці чудово розуміли, що цього не станеться.

Після вечері друзі всілись біля вогню й стали гадати, чи повторяться знову нічні страхи. Десь на деревах заухала сова, і в цьому було навіть щось цікаве, романтичне. Хлопчики палили хмиз аж до десятої години і, стомились, полягали – з настановою більше не лякатись.

Та щойно вони склепили очі, як у лісі, десь зовсім близько від них, щось жахливо завило, а потім почулись одчайдушні людські зойки. Хлопці миттю посхоплювалися з ліжка. Біля тіпі неначе точився справжній бій. Раз у раз лунав переляканий голос: «Ой-ой-ой, Семе!». Двері тіпі з тріском розчинились, і хлопці побачили сполотнілого Гая. Коли запалили вогонь, малий трохи прийшов до тями і розповів, що тато, звісно, заборонив ночувати йому в тіпі, та коли всі в домі полягали спати, він згріб постільну білизну й ковдру і втік через вікно. Коли Гай прийшов на бівуак, то вирішив полякати хлопців і завив вовком. У відповідь він почув страхітливе виття, від якого Гай мало не вмер од страху. Він кинув на землю свою постіль і щодуху помчав до тіпі.

Довелось хлопцям брати смолоскипи і йти на пошуки ковдри й простирадла. За годину всі троє вже спали.

Вранці Сем підхопився першим і вискочив з тіпі розім’ятись. Дійшовши до стежки, що вела додому, він раптом закричав:

– Яне, а йди-но сюди!

– Ти мене гукаєш? – невдоволено спитав Маленький Бобер.

– Тебе, Великий Вождю! Мерщій сюди! Будеш вгадувати, хто провідував нас уночі!

І він показав на «книгу відвідувачів».

– Недарма щотижня я чистив їхні черевики сажею! Тепер я чітко бачу, що один слід – від татових черевиків, а другий – від маминих. Та чи далеко вони йдуть? Ідімо подивимось на сліди біля тіпі. Друзі повернулися назад і переконались, що батько з матір’ю справді потай навідувались до них.

– Що ж, Великі Вожді, ви переконалися, що нам таки треба придбати собаку, бо якоїсь ночі отак підкрадуться злодії та й винесуть усе, поки ми спатимемо. Навіть уявити не можу собі справжній індіанський табір без собак!

Наступного ранку на Великій Раді постановили: Третій Воєнний Вождь має добре вмитися і протягом дня виконувати обов’язки кухаря.

Умившись, Гай пробурчав:

– І для чого таке вигадувати, коли я одразу ж замурзаюсь! – і це була щира правда.

А от куховарити Гай заходився з великим запалом, якого, втім, вистачило всього на годину. Ще й після цього йому довго не хотілось навіть згадувати про кухню, проте він став розуміти, як багато зусиль докладає на кухні мама. Обід Гілка подав у брудних тарілках із таким поясненням: «Якщо кожен їсть зі своєї тарілки, нічого страшного в цьому немає». А ще на кухні в нього «від постійного тупцяння на місці» страшенно розболілась нога. Та коли після обіду хлопці пішли з луками в ліс, Гай вже почувався цілком здоровим.