Маленькі дикуни - Сетон-Томпсон Ернест

– А навіщо він хотів зробити тебе сиротою?

– Ти певен, що то був він?

– А хто ж тоді?.. Яне, принеси соснового гілля!

Ян вийшов по гілля, що було звалене в купу недалеко від тіпі. Раптом він помітив між деревами якогось високого чоловіка. Придивившись уважніше, Ян пізнав Калеба. Старий мисливець приклав палець до рота й похитав головою.

– Не завадив би вам тут собака, – сказав раптом фермер, змінюючи тему розмови. – Кращий захист від волоцюг – собака. Та, мабуть, старий Keн не захоче лишатися тут. А втім, до хати недалеко, волоцюги не наважаться вас чіпати… Ну що ж, час уже блідолицьому прощатись. Я обіцяв матері проконтролювати, щоб постіль ваша була в порядку. Якщо спати на сухому, в теплі та ще добре їсти, не причепиться ніяка хвороба.

Рафтен пішов, але на кінці галявинки зупинився.

– Чуєте, хлопці? Дозволяю вам убивати бабаків – вони псують зерно. Ну ще сойок стріляти, яструбів і ворон – вони знищують інших пташок. Полюйте на кроликів та єнотів – це непогана дичина. Та, глядіть, не зачіпайте білок, бурундуків та співочих пташок! Зловлю – три шкури здеру!

II. Перша ніч та перший ранок

Дивне нове почуття охопило хлопців, як пан Рафтен пішов. Коли кроки фермера завмерли на міченій стежці, вони відчули себе самотніми в лісі. Нарешті здійснилась заповітна Янова мрія!

– Вогню! – вигукнув Сем.

Ян як справжній майстер узяв палички, і за хвилину в тіпі вже палало багаття. Сем заходився готувати вечерю. Він запік «м’ясо бізона з корінням прерій» (яловичину з картоплею). Миттю ум’явши цю страву, хлопці посідали біля вогню один навпроти одного. Розмова чомусь не клеїлась, і скоро зовсім стихла. Кожен думав про своє.

– Оху-оху-оху! – пролунав знайомий хлопцям крик вухастої сови, а за ним розляглося над верхівками дерев якесь тужне протягле завивання.

– Що це?

– Не знаю.

Друзям стало якось не по собі. Таємнича урочистість ночі пригнічувала їх, а бліді відблиски згасаючого багаття нагонили в серця незрозумілу тривогу Хлопці не на жарт перелякались, проте жоден з них не наважувався запропонувати піти на ніч додому: тоді на їхньому бівуачному житті можна було поставити хрест. Сем підвівся й поворушив багаття; пошукав очима хмиз, переконався, що його вже немає, і вийшов з тіпі, бурмочучи собі щось під носа. Він не наважився зізнатися, яких зусиль йому вартувало вийти в глупу ніч із тіпі. Сем приніс оберемок хмизу й щільно затулив за собою вхід – і в тіпі знову запалахкотів яскравий вогонь. Хлопчики, мабуть, і не підозрювали, що їхній пригнічений настрій був викликаний тугою за рідною домівкою.

В тіпі стало трохи курно, і Сем сказав:

– Можеш поправити димові клапани? В тебе це краще виходить.

Тепер настала Янова черга примушувати себе вийти з тіпі. Вітер посилювався і тепер дув з іншого боку. Ян переставив димові жердини, пристосував віддушину до вітру й хрипким шепотом запитав:

– Ну як?

– Тепер краще, – так само пошепки відповів Сем, хоч насправді нічого не змінилося.

Ян вскочив у тіпі і швиденько прив’язав двері.

– Давай підкинемо дров та ляжемо спати. – запропонував Сем.

Вони лягли майже одягнені, але довго крутились. Особливо збуджений був Ян. У нього серце рвалося з грудей, коли він виходив з тіпі, і таємнича тривога все ще не вляглася. Тільки язики полум’я заспокоювали хлопця. Ян почав дрімати, але прокидався від найменшого шелесту. Йому вчувся дивний звук на покрівлі тіпі, просто в нього над головою: «тік-тік-скрап, тік-тік-шур». «Ведмідь!» – майнула думка, але одразу зметикував, що то сухе листя скочується по брезенту. Незабаром Ян прокинувся знову, почувши у себе під боком «дряп, дряп, дряп». Він мовчки прислухався – жива істота!

А, то, мабуть, миша. Ще прислухався – звісно, миша. Ян з усієї сили почав гупати по брезенту та свистіти, аж поки прогнав її. Та раптом десь у кронах дерев знову пролунало дивне страхітне виття. В Яна волосся стало дибки. Він простягнув руку і палицею поворушив багаття. Хлопець на якусь мить провалився у сон, та тут його щось розбудило. Хлопчик підхопився й побачив, що Сем сидить на ліжку й до чогось напружено прислухається.

– Семе, що сталося? – прошепотів Ян.

– Не знаю. Де сокира?

– Ось.

– Я покладу її біля себе, а ти – тесак.[8]

Нарешті сон остаточно зморив хлопців, і ті проспали без задніх ніг до ранку. Ян розплющив очі, коли сонце крізь брезент заливало тіпі струменями світла.

– Дятле! Дятле! Годі спати! Прокидайся! – горлав Ян у вухо своєму другові.

Сем спершу ліниво відмахувався, але згадавши, де він, протягнув:

– Тобі сьогодні куховарити, ось ти і вставай. Подаси мені сніданок у ліжко, бо щось у мене знову колінце розболілось…

– Здрастуйте! Ану вставай, ходімо на греблю – викупаємось перед сніданком.

– Оце вже ні – я не купатимусь у холодній воді, – зарепетував Сем.

Ранок був ясний і свіжий. В лісі щебетали пташки. Ян скочив з ліжка і сам узявся за сніданок. Тепер, коли в небі світило сонечко, йому стало дивно й трохи соромно за свою поведінку вночі. Зараз ніщо не лякало хлопця, ба більше, йому навіть кортіло почути оте страшне виття у кронах дерев, щоб дізнатись, звідки воно походить.

Серед попелу ще тліли жаринки, і згодом у тіпі яскраво запалахкотів вогонь, в каструлі закипіла вода для кави, а на сковорідці весело зашкварчало м’ясо, своїми пахощами розпалюючи апетит.

Тим часом Сем, лежачи в ліжку, спостерігав за другом, час від часу зауважуючи:

– Кухар із тебе вийде непоганий, але вогонь нормально ти не можеш розвести. Це нікуди не годиться.

Величезні іскри вилітали з вогнища і сипались на постіль та на покриття тіпі.

– То що ж мені робити?

– Закладаюсь на найкращу татову корову проти твого складаного ножа, що ти поклав у вогонь в’яз або ж тсугу.

– Точно, – розгубився Ян.

– Синку мій! – напучував Великий Вождь Дятел. – Іскри можуть вщент спалити тіпі. Від берези, клена, горішини, ясеня ніколи не буде іскор. Соснове гілля та коріння теж не дає іскор, але вони страшенно чадять, ну… ти вже і сам про це знаєш. Тсуга, в’яз, каштан і кедр іскрять, а тому не годяться для вогнища в тіпі. Для індіанця неприпустимо розводити багаття, яке шипить та стріляє: ворог почує, ну і… оселя може згоріти.

– Зрозумів, дідусю, – відповів куховар, у думці занотовуючи все сказане Семом. – А тепер – марш із ліжка, чуєш! – закричав він грізним голосом і схопив відро з водою.

– Великий Вождь Дятел і справді перелякався б, якби Великий Вождь Кухарчук мав окрему постіль, а так йому залишається лише презирливо посміхатися, – гордовито відповів Сем.

Та пахощі сніданку все ж виманили його з-під ковдри.

Живлюща кава наповнила друзів енергією, і не встигли вони поснідати, як лісом вже лунало радісне гигикання. Про нічні страхи всі геть забули.

ІІІ. Кульгавий воїн і «грязьові альбоми»

– А що, Семе, візьмімо Гая до себе?

– Я саме про це думав. У школі чи в якомусь іншому місці я б не став водитися з таким жевжиком, але тут, у лісі, відчуваю, що роблюсь добрішим чи що… А ще втрьох веселіше, ніж удвох. Більше того, він член нашого племені.

– Ото ж бо й воно. Гукнімо його нашим кличем, – і хлопці крикнули довгим протяжним криком, чергуючи його із короткими уривчастими звуками. Це був умовний клич, на який Гай з’являвся миттєво, коли в нього не було термінової роботи і коли тата поблизу не було, бо він обов’язково перешкодив би його втечі до індіанців. Гай скоро з’явився, розмахуючи гілкою на знак того, що він іде як друг.