Маленькі дикуни - Сетон-Томпсон Ернест

– Яне, а давай помиримось!

– Я давно хотів, – запинаючись промовив Ян, ледве стримуючи непрошені сльози. – Я не хотів, щоб усе так сталось. Вибач.

– Пусте, – сказав Сем, – то Гай у всьому винен. Ну, та годі про це. Хто старе пом’яне, того лихо не мине. Цікаво тільки, як ти зміг мене перекинути? Адже я старший і сильніший за тебе, я можу більше підняти й довше працювати, а ти пожбурив мене, мов мішок із стружками. Як ти це зробив?

Частина третя

У лісі

І. По-справжньому в лісі

– Здається, ви марнуєте дуже багато часу, бігаючи до бівуаку й назад. Чому б вам зовсім туди не переселитися? – запитав якось Рафтен, і з того запитання не можна було зрозуміти, серйозно він говорить чи кепкує.

– Це було б щастя! Але ми не можемо, – відповів йому син.

– Чого це? Коли б я був хлопцем і грався в індіанців, то напевне оселився б у лісі.

– Ура! – вигукнув Сем. – Ми залишимось там!

– Гаразд, хлопці, – погодився Рафтен. – Тільки пам’ятайте: щодня ви повинні годувати й напувати худобу!

– І це ти називаєш переселенням, коли нам все одно треба приходити додому на роботу?

– Ні, ні, Вільяме, – втрутилася місіс Рафтен, – так не годиться. Треба дати їм справжні канікули. Я певна, що хтось із робітників міг би підмінити їх на місяць.

– На місяць? Хіба я казав на місяць?

– А чом би й ні?

– Бо скоро жнива; ніколи вгору буде глянути.

– Я попрацюю за Яна пару тижнів, якщо він подарує мені свій малюнок обійстя, – відгукнувся Майкл з протилежного боку стола. – За винятком неділь, – додав він, раптом схаменувшись, бо по неділях в нього були важливіші справи.

– Ну, а я вже підміню його в неділі, – сказав Сі Лі.

– Ви всі проти мене, – пробурчав Вільям, усміхаючись. – Ну, гаразд, нехай побавляться.

– Ура! – загорлав Сем.

– Ура! – приєднався до нього Ян, виказуючи ще більше захоплення і менше стриманості.

– Заждіть, я не договорив…

– Тату, а свою рушницю даси нам? В лісі не можна жити без рушниці!

– Заждіть, кажу! Ви можете піти з дому на два тижні, але йдіть по-справжньому. Сірників і рушниці вам не треба. Я не хочу, щоб діти бавились рушницею, а потім говорили: «Ми ж не знали, що вона заряджена», і перебили всіх пташок, білок та один одного!».

– Візьміть лише свої луки, стріли – тоді хоч знатиму, що нікому шкоди не завдасте. Можете брати будь-які продукти, але куховарити повинні самі. Якщо ж підпалите мені ліс, прийду з паском і всиплю по перше число.

Весь ранок тривали збори. Керувала ними місіс Рафтен.

– Хто ж у вас буде за кухаря? – спитала вона.

– Сем!.. Ян!.. – в один голос вигукнули хлопці.

– Гм! Не годиться звалювати один на одного. Треба встановити чергування. Почне Сем.

Вона показала їм, як готувати каву, як варити картоплю та смажити м’ясо.

– По молоко приходьте додому щодня або хоч через день, – напучувала місіс Рафтен.

– А чи не доїти нам корів просто на пасовиську? – бовкнув Сем. – Це буде як у справжніх індіанців.

– Спіймаю біля корів – шкуру спущу, – пригрозив Рафтен.

– А яблука та вишні можна красти? – запитав Сем і пояснив: – Ми вживаємо тільки крадені.

– Фруктів можете брати скільки завгодно.

– А картоплю?

– Беріть.

– А яйця?

– Яйця теж, тільки не більше ніж з’їсте.

– А пряники з комори? Справжні індіанці так роблять.

– Так, досить! Розійшлися! Мені цікаво, як ви дотягнете свої пожитки на бівуак? Вантаж, здається, добрячий: тут ваші постелі, каструлі, сковороди, харчі.

– Ми підкинемо його на візку до болота, а звідти понесемо по міченій стежці на власних спинах, – сказав Сем і показав у вікно на Майкла та Сі, які саме тягали на подвір’ї мішки зі збіжжям.

– Дорога пролягає вздовж струмка. Давайте зробимо пліт, – запропонував Ян, – і на плоту переправимо все до загати. Оце буде по-індіанському!

– А з чого робитимете пліт? – запитав Рафтен.

– З кедрових стовбурів, – пояснив батькові Сем.

– Ні, тільки без цвяхів! – заперечив Ян. – Це не по-індіанському.

– А я не дам на це кедрових стовбурів, – додав Рафтен. – Найбільш по-індіанському буде перенести все на собі, та й постелі не замочите.

Отже, пліт відпав. Хлопці відвезли пожитки на берег струмка. Рафтен пішов з ними.

– Дайте й мені що-небудь нести, – сказав фермер здивованим хлопцям, – і він звалив на свої могутні плечі добру половину всього вантажу.

Стежка тяглася всього на двісті ярдів, і всі речі перенесли за два рази.

Сему дуже сподобалось несподіване завзяття батька.

– Ти такий, як і ми, тату! Правда ж, ти б не відмовився пристати до нас у компанію?

– Це нагадує мені перші дні життя в Сенгері, – відповів Рафтен з тужливою ноткою в голосі. – Скільки разів ми ночували з Калебом Кларком біля цієї самої річки, коли на місці полів стояв ще густий ліс… А ви умієте робити ліжко?

– Ні, – відповів Сем, хитро підморгнувши Яну. – Покажи нам.

– Гаразд, давай сокиру!

– В індіанців немає сокир – у нас томагавки.

Рафтен посміхнувся, взяв «томагавк» і, показавши пальцем на низеньку смереку, сказав:

– Із неї вам буде чудове ліжко.

Скоро поруч зі смерекою лежав молодий ясенок і, поваливши його, Рафтен розрубав його на чотири частини: дві по сім футів, і дві – по п’ять. Під кінець він вистругав з пагонів білого дуба чотири гострих кілки по два фути завдовжки.

– Ну, хлопці, де ви поставите ліжко? – запитав Рафтен і, над чимось замислившись, додав: – Може, ви не хочете, щоб я допомагав? Надумали все зробити самі?

– О ні, містере Рафтен, що ви! – вигукнув Ян. – Ми вам дуже вдячні за допомогу. Бачите, ми ще не вирішили, де його ставити. Здається, я десь читав, що краще місце в тіпі – проти дверей і трошечки вбік. Мабуть, там і поставимо.

Рафтен збив з чотирьох колод раму для ліжка й поклав її на чотири кілки, вкопані в долівку. Ян приніс кілька оберемків гілок, які Рафтен почав настилати в ряд, починаючи з узголів’я і ретельно загинаючи кінці під спід. На це пішли всі обрубані гілки смереки, зате після закінчення роботи рама вкрилася щільним шаром м’якої зеленої глиці у фут завтовшки.

– Ось вам індіанська перина, пухка й тепла, – пояснив Рафтен. – А тепер нумо застилати ліжка!

Коли Сем і Ян упорались із постіллю, Рафтен сказав:

– Там десь мати поклала невеличкий брезент. Натягніть його на жердинах, як запону над ліжком.

Ян стояв мовчки з явним невдоволенням.

– Тату, подивись на Яна! Він вже надувся, як індик. Значить, ми порушили правила.

– А що ми порушили? – поцікавився Рафтен.

– Наскільки мені відомо, в індіанців не буває положків, – сказав Ян.

– Яне, ти коли-небудь чув про «підкладку тіпі» або «покришку від роси»?

– Чув, – відповів Ян, здивований, що фермер знає такі речі.

– А ти бачив її?

– Ні…

– А я бачив. Оце вона і є. Точнісінько така була й над ліжком у старого Калеба.

– Правильно! Тепер пригадую! Я читав, що індіанці малюють на ній свої подвиги. От чудасія! – вигукнув Ян, коли Рафтен поставив усередині тіпі дві довгих жердини, що підтримували покришку від роси, мов балдахін.

– А я й не знав, тату, що ти колись полював разом з Калебом. Гадав, що ви завжди були ворогами.

– Гм! – буркнув Рафтен. – Ми були добрими приятелями.

– Шкода, що ви не приятелюєте зараз.