Василий Бережной - Людина-маятник (на украинском языке)

У вiдповiдь пролунало зi смiхом:

- Ну що ж, дай боже нашому телятi вовка з'їсти!

Лавро опустив кулаки i прокинувся. Бiля нього сидiла Флорiка, поруч вивищувалась Альбiна. Побачивши, що вiн розплющив очi, знову засмiялась:

- Кому це ви погрожували, докторе? Чи не самому господу-богу?

Лавро нерозумiюче поводив очима, i Флорiка пояснила:

- Уже день, а ви не вставали. Коли чуємо - крик... - Взялася за руку, намацуючи пульс. - Датчики поставимо?

Лавро кивнув, усе ще нерозумiюче поглядаючи на Альбiну. Чого вона тут? Дивно, але тепер i йому її присутнiсть була неприємна. Може, через той смiх i плаский дотеп? В усякому разi, йому вiдлягло вiд серця, коли вона пiшла.

Далi фiльм Лаврового життя розкручувався за тим же сценарiєм - загальна слабiсть, задишка, втрата ваги, сивина... Терапiя нiскiлечки не допомагала, руйнiвнi сили не зважали нi на якi пiгулки, з кожним днем дiяли агресивнiше. Навiть геронтологам не вдалося вплинути на хiд подiй.

Доктор Лавро танув як свiчка, i нiяк було зарадити чоловiковi, окрiм як знову ввести гамма-iнтерферон. Чому вiн не пiшов на це, хоч Флорiка пропонувала одразу пiсля "пенальтi"? Вiн, бачте, вирiшив продовжити спостереження якомога довше, щоб нагромадити якнайбiльше матерiалу i "таки розкрити таємницю". Сам собi слiдчий!

- Хочу докопатися... Це ж аномалiя в роботi генного апарата. Наче хилитається маятник: молодiсть - старiсть, молодiсть - старiсть. Той маятник - це я, Флорiко, я - людина-маятник.

Дiвчина клiпала очима i зiтхала, їй дуже кортiло, щоб маятник зупинився на позначцi "Здоров'я", щоб у нареченого було все гаразд i їхнє життя ввiйшло в нормальне русло. Та ба! Не такий Лавро, щоб заспокоїтись, очi його вiдкритi на свiт, пожадливi до iнформацiї. Ну, а про генетику й говорити нiчого, тут вiн готовий життя вiддати за краплину iстини.

Флорiка, чергуючи бiля недужого довгими вечорами, кожного разу нагадувала про iнтерферон, та марно.

- Встигнемо, - вiдмагався Лавро, - ще мало цитологiчних аналiзiв. Краще ось поглянь у вiкно - якi великi зорi! Наче поближчали... Знаєш, Флорiко, менi часом здається, що я вже колись був, i ти була зi мною, i все це вже було. Ось i зараз виринає якийсь тьмавий, невиразний спогад...

- Генетична пам'ять?

- Можливо. В цьому парадоксальному свiтi все можливе, але от нiяк не проклюнеться головне, якась подiя... Чорна пляма та й тiльки, наче вугiльний мiшок у космосi. Знаєш, що це таке? Скупчення пилу. Цього "мiшка" не побачиш i в найбiльшi телескопи, вiн проявляє себе, закриваючи зорi... Отак i в нашому мозку...

Доктор Лавро говорив тихо, бурмотiв собi пiд нiс, Флорiка ледве розбирала. Замовк - подумала, що задрiмав, i вже пiдвелася навшпиньки, щоб тихенько вийти. Коли ж нi, знову обiзвався:

- Альбiна... Де це вона, що не з'являється? її вже з тиждень нема...

Ще не розтанули в повiтрi звуки цих слiв, як дверi зi скрипом прочинилися, i в тiнi (туди не сягало свiтло нiчника) стала темна постать. Флорiку наче струмом ударило: Альбiна!

А Лавро не здивувався нiскiлечки, нiби передчував, що вона прийде.

- Це ви, Альбiно? А я щойно про вас згадував.

Альбiна пiдiйшла до його лiжка, лiвою рукою притискувала якийсь згорток до грудей.

- Лежите, докторе? - поперхнулася дивним смiшком.

- Та лежу.

- Ну й будете лежати.

- Чому? - заперечив Лавро. - Я - людина-маятник, буду хилитатися туди-сюди.

- Людина-маятник? Х-ха-ха! Дотепно. Ну й хилитайтесь... - Насупилась, почала розгортати пакет. - Я ось принесла вам подаруночок... Щоб не скучали.

Шмати впали додолу, i на долонi в Альбiни застрибала химерна лялька тонкi ноги-пружинки, зубатий рот, на кулястiй головi - невеличкi рiжки.

- Подобається? Це - мiй синок Гена, тобто Ген, отой самий, що вiдає смертю. Бач, який жвавий... Ну, годi кривлятися, перелякаєш доктора.

Лавро сперся па лiкоть i уважно придивлявся до Альбiниного обличчя, Флорiка не могла й слова сказати, лише клiпала вiями. Альбiна ж поколихала ляльку та й поклала в постiль до Лавра.

- Що означає цей спектакль? - стримано спитав вiн, уже здогадуючись, що сталося.

Альбiна хихикнула, кивнула на ляльку:

- Не здогадуєтесь? А ви ж такий проникливий, докторе... Просто i ясно, як ви мовите. Це той Геник, якого я ввела вам у гiпоталамус. Ви сказали: нагода для мене, от я й використала нагоду...

- Що?! - скрикнула Флорiка.

- ...Мiй любий пiдопiчний Геник, завiдує старiнням, - провадила своє Альбiна, зовсiм не звертаючи уваги на Флорiку. - А ви не вiрили, докторе, заперечували.

- Але ж я сам приготував культуру для операцiї.

- Ваша культура - х-ха-ха! - попливла в раковину, а шприц я наповнила оцими...

- А для Флорiки?

- Варто було б ввести i їй... Ширший був би експеримент. Але ви так пильно стежили за ходом операцiї... Потiм вона заснула, i я використала свiй шанс.

- Це ж злочин! - сплеснула руками Флорiка.

- Науковий експеримент - злочин? Х-ха-ха! Оце зморозила...

Флорiка прожогом кинулася до дверей. Зупинив її приглушений вигук доктора:

- Вернись! Дiвчина знехотя стала.

- Я хотiла подзвонити... викликати бригаду. Чи ви не бачите, що з нею?

- Що б там не було, а нiяких бригад... Такий експеримент... А як ви, Альбiно, одержали цi бiлки?

- О, це було не просто. В клiтинi вони розмiщуються на рiвнi шостої хромосоми... Я їх вивела in vitro.

От уже цей доктор Лавро! Вiн розбалакує так, нiби не його самого, а когось iншого ця божевiльна кинула в лабети старостi. Флорiка страшенно обурена. Що тут з нею теревенити? Негайно в психолiкарню! А вiн цiкавиться деталями "ризикованого експерименту", розпитує як та що.

- Просто i ясно: ми продовжимо початий експеримент, адже так, Альбiно?

- Е, нi! - злякано замахала руками. - З мене досить.

- Чому?

- Мене й так совiсть мучить. Ось тут, - показала на груди, - особливо вночi, наче вогнем пече. Оце вiддала вам Геника - може, полегшає.

- А ще як i записи, документацiю... Адже вела?

- Звичайно, там уся бiографiя Геника.

Флорiка ступила до неї, поклала руку на плече:

- То ходiмо, вiддаси.

- Е, нi! Це мiй секрет, - посварилася пальцем на Флорiку. - Бач, яка хитра! - I вже до Лавра: - Я сама принесу, тiльки нехай не йде за мною назирцi, добре?

- Гаразд.

Коли Флорiка сiла бiля доктора, вiн задумливо сказав:

- Отепер ми знаємо, як воно сталося... Просто i ясно. А я не вiрив у тi гени...

- Я й зараз не вiрю. Можливо, збiг обставин, випадок.

- Не виключено, але все-таки... Мусимо переконатись. Почулися швидкi кроки, Альбiна прочинила дверi, подала товсту папку Лавровi.

- Тут увесь родовiд мого Геника. Це вiн, рогатий чаклун, перетворив вас на маятника. Глядiть, вiн примхливий, схоче - зупинить!

Доктор Лавро поклав папку на тумбочку i, поправивши подушку, лiг, втомлено заплющив очi.

Альбiна знову посварилася пальцем на Флорiку i навшпиньках пiшла з палати. У дверях обернулася, пошепки сказала: