Генрих Альтов - Ослик i аксiома (на украинском языке)

А втiм, хтозна. Меридiани на екваторi паралельнi один до одного: вони, напевне, й гадки не мають про iснування полюса i думають, що перетнуться десь у нескiнченностi. Дуже можливо, що проблема повернення стане актуальною значно ранiше, нiж нам здається.

З чого, власне, я взяв, що Антена невдаха? Вiн знайшов проблему, вiдповiдну до свого таланту, - ось у чому справа.

- Довелось кинути аспiрантуру, - розповiдає Антена. - Мiй шеф заявив, що двадцять перше столiття, зорельоти тощо - це дитячi iграшки, а тема мусить бути реальна. Гаразд, я подав заяву: "Прошу вiдпустити на завод iграшок". А потiм вирiшив, що й справдi варто пiти на такий завод.

- I тодi, - кажу я безбарвним голосом лiтописця, - тодi розпочалась ера електронної iграшки...

- Та нi, до чого тут електронiка! - перебиває Антена. Вiн гарний хлопець, йому дуже хочеться розвiяти мої помилковi думки. - Електроннi iграшки - це нiсенiтниця, розумiєш, нiсенiтниця. Пiдробка сьогоднiшньої технiки. А гарна iграшка мусить бути прообразом машин, якi з'являться через сотнi рокiв.

Я зневажливо пирхаю. Зараз Антена просто згоряє вiд бажання втовкмачити менi що й до чого.

- Це ж закономiрнiсть! Пригадай хоча б турбiнку Герона. Iграшка! А хiба гiроскоп не був iграшкою, дзиiою? Або першi роботи, адже це були кумеднi механiчнi iграшки. Хiба не так? Зрозумiй ти нарештi: машина майже завжди з'являється спочатку у виглядi iграшки. Iграшковi лiтаки, наприклад, злетiли ранiше, нiж справжнi. Якщо я хочу сьогоднi займатися машинами двадцять першого столiття, менi треба створювати iграшки.

- Боюсь, це будуть складнi iграшки.

- Нi, за iдеєю, гарна iграшка завжди проста. Тому вона довго живе. Скажiмо, калейдоскоп - адже як просто...

Автобус зупиняється, ми поспiшаємо до виходу.

?

Ми йдемо по мокрiй вiд талого снiгу брукiвцi, i Антена, досадливо вiдмахуючись од снiжинок, що б'ють в обличчя, говорить про iграшки. Десь удалинi грає музика. Ритмiчно кружляють снiжинки, кружляють, летять, зникають у темрявi. Ось так - пiд музику - летiли мiлiмiкроннi приймачi, коли Антену штовхнули i коробка впала.

Це було на великiй перервi, всi кинулись зачиняти вiкна, а Антена пiшов до дошки i почав писати формули. Потiм вiн заявив, що нам каюк, оскiльки примiщення настроєне на резонанс. Вiн навiть пояснив хiд рiшення, щоб ми не мали сумнiву. Нiхто й не сумнiвався. Чудово чути було оперну музику: Римський-Корсаков, "Сказання про невидимий град Кiтеж i дiву Февронiю". Я хотiв побiгти додому по пилосос, та було вже пiзно, перерва скiнчилась. Географу (вiн видiлявся чималою довiрливiстю) ми заявили, що це гучномовець у будинку навпроти. Пiв-уроку ми протримались. "Вiдбувається щось дивне, сказав врештi-решт географ. - Музика лине у мене з лiвого рукава. Якщо рукав пiднести до вуха, музика помiтно посилюється..." Фехтування розвиває феноменальну витримку. Ада цiлком спокiйно вiдповiла, що треба дмухнути на рукав, i звук зникне. Звук нiби вiдлетить, сказала вона. Але географ уже серйозно поглядав на Антену, i далi все пiшло як слiд: Антена встав i, винувато моргаючи чесними синiми очима, зiзнався.

Я це "Сказання" добре запам'ятав. Там є таке мiсце, хор дружини Всеволода "Пiднялася опiвночi", це таки могутньо зрезонувало.

Влiтку, вже пiсля того, як Антена поїхав, я кiлька разiв заходив у школу. В нашому класi зробили ремонт. Пофарбували, побiлили. Але коли на вулицi не дуже гомiнливо i в коридорi нiхто не розмовляє, чути, як працюють розсипанi навеснi приймачi. Певно, десь вони ще залишились! Звук був дуже тихий i тому таємничий: пошепки розмовляла жiнка та бентежно грала далека музика.

?

Прогнозуюча машина має цiлком пристойний вигляд. Гладенька зелена панель iз скло-пластика пiдноситься вiд пiдлоги до стелi, лишаючи вузький прохiд до вiкна. Начинка машини знаходиться там, за панеллю, а на самiй панелi тiльки щит з двома десятками звичайних контрольних приборiв i стандартним акустичним блоком вiд електронного аналiзатора "Брянськ".

- Влiтку я дещо розiбрав, - каже Антена, - зараз вона не працює, але рiшення записано на магнiтофонi, ми прокрутимо.

- Рiшення... Послухай, воно без усiх тих умовних нультранспортувань, справжнє рiшення?

- Так, вона видала чудову iдею, цiлком несподiвану. Звичайно, це лише iдея, але...

- А чому необхiдно було розбирати?

- Ну... Вона прогнозувала лише кiнцевий результат.

Ах, яка недобра машина! Вона прогнозувала лише кiнцевий результат. Все-таки Антена - варвар.

- Вона казала "що" i не казала "як", - старанно втовкмачує Антена. Вiдповiдь дано у загальнiй формi. До того ж енергiя... Вона брала силу-силенну енергiї, у мене йшла на це половина зарплати.

В машинi майже сорок кубометрiв. Антена мiг умiстити туди страшенно багато. Вважають, що таку машину вдасться побудувати рокiв через п'ятдесят, не ранiше. Менi спливають у пам'ятi слова Конан-Дойля: "Мiж iншим, нiхто не розумiє справжнього значення того часу, в якому вiн живе. Старовиннi майстри малювали харчевнi i святих Себастьянiв, коли Колумб у них на очах вiдкрив Новий Свiт".

- А чому б тобi не перейти в мою лабораторiю?

Антена не любить, не вмiє вiдмовляти, i зараз йому не так легко сказати "нi".

- Ти не ображайся... У тебе менi довелось би займатися такими машинами... Нi, ти, будь ласка, правильно мене зрозумiй i не ображайся. Машина - пройдений етап. Вона дала iдею, i тепер я йду далi. По сутi, машину можна зовсiм розiбрати, вона вже не потрiбна. Я хочу займатися лише проблемою повернення...

- Знаєш, кого я недавно бачив у кiнохронiцi? - питає Антена. Мабуть, йому здається, що вiн тонко переводить розмову на iншу тему. - Архповича. Ось. Вiн великими справами заправляє... Тямущий хлопець, чи не так?

Вiн великий артист, наш Архипович. Все життя вiн грає роль великого органiзатора. Боже, якi надихаючi промови вiн виголошував на шкiльних недiльниках.

- Ходiмо, - Антена тягне мене за рукав. - Я навчу тебе варити каву. Знаєш, я зробив у цiй галузi надзвичайне вiдкриття: каву треба варити струмами високої частоти...

Тепер я знаю, який вигляд має житло людини, зайнятої класичною проблемою повернення. Одну кiмнату вiддано прогнозуючiй машинi, другу перетворено на щось середнє мiж майстернею i лабораторiєю.

Антена мешкає у кухнi. Власне, нiчого кухонного тут нема. Кухню обладнано в маленьку кiмнату: тахта, крiсло, невеличкий столик. На стiнах шiсть величезних кольорових фотокарток: свiтанок, хмари, веселка, знову хмари...

Хмари чудовi. Але життя в Антени нелегке, це з усього видно. Заробляє вiн у п'ять разiв менше, нiж мiг би, i працює вдвiчi бiльше, нiж мусiв би. Та справа навiть не в цьому. Найважче в становищi Антени зберегти вiру в необхiднiсть своєї роботи. Було б страшною трагедiєю попрацювати ось так рокiв з тридцять, а потiм побачити, що все це марево.

Я насилу уявляю собi такий спосiб життя. Ось Антена повертається з заводу i береться за класичну проблему повернення. Проблему, яку вважають нездiйсненною. День у день, рiк у рiк - поза свiтом науки. Нiхто не вникає в його роботу. Нiхто не може сказати, правильнi його iдеї чи нi. Нi з ким посперечатись i обмiнятися думками, бо фахiвцi з мiжзоряних перельотiв з'являться лише в наступному столiттi.