Генрих Альтов - Ослик i аксiома (на украинском языке)

Я насилу уявляю собi такий спосiб життя. Ось Антена повертається з заводу i береться за класичну проблему повернення. Проблему, яку вважають нездiйсненною. День у день, рiк у рiк - поза свiтом науки. Нiхто не вникає в його роботу. Нiхто не може сказати, правильнi його iдеї чи нi. Нi з ким посперечатись i обмiнятися думками, бо фахiвцi з мiжзоряних перельотiв з'являться лише в наступному столiттi.

Навряд чи я змiг би так працювати.

А знiмки на стiнах гарнi. Вони як вiкна, вiдкритi в запаморочливо глибоке небо.

- Я зараз працюю над небом, - каже Антена. - Розумiєш, за iдеєю це буде цiлий набiр iграшок... Ну, щоб можна було зробити небо не гiршим вiд справжнього. I ось хмари поки що не вдаються. Оптикою я зайнявся зовсiм недавно, там хитромудра механiка. Хмари виходять як вата - сiрi, нуднi...

Отже, хмари поки що не вдаються. А що вдається?

- Що вдається? - перепитує вiн i вiдразу ж забуває про високочастотну каву. - Зараз побачиш. Я покажу тобi веселку, це цiкаво...

Того дня, коли ми з Адою пiшли в "Художнiй", а потiм перечiкували в метро дощ i я поцiлував Аду, була веселка. Єдина веселка, яку я запам'ятав на все життя. Iншi веселки пригадуються якось взагалi, вони схожi одна на одну, а та зовсiм особлива. Невже я розповiдав Антенi?.. Нi, звичайний збiг. Це було вже в дев'ятому класi, коли Антена поїхав. Ну так, майже через рiк пiсля його вiд'їзду.

Антена ставить лампу в куток на пiдлогу. Потiм вiдходить на середину кiмнати, дiстає з кишенi срiблястий цилiндрик, рiзко ним змахує, немов струшує термометр.

Спалахує яскраво-червона дуга, схожа на щiльну прозору стрiчку. Дуга швидко набирає глибини, стає легкою. Внутрiшнiй край її зеленiє, розпливається, i майже одночасно проступає третiй колiр - фiалковий.

Це чаклунство, неможливе чаклунство.

Передi мною палахкотить прекрасна багатокольорова веселка.

Всi предмети в кiмнатi втрачають обриси, кудись вiдступають. Вони зникають, їх просто не iснує. Реальна лише ця веселка - вогка, пронизливо чиста, викувана з найлегших фарб.

Вона ось-ось щезне. Вона тремтить вiд найменшого подиху. Миготять i дихають нiжнi фарби. В них гуркiт далекої грози, тривожнi спалахи блискавиць над обрiєм, вiдблиски сонця в пiнявих дощових калюжах.

Я простягаю руку. "Не треба!" - вигукує Антена. На мить веселка спалахує слiпучим мiдно-жовтим вогнем i зразу ж зникає.

- Її не можна чiпати, - винувато зауважує Антена. - Якщо не чiпати, вона тримається довго, хвилин п'ятнадцять-двадцять. Було ще полярне сяйво, але його забрав сусiдський хлопчина...

?

Кiмната, в якiй ми варимо каву, досить-таки захаращена. Книжковi полицi вздовж двох стiн (на полицях уперемiж книги й iграшки). Чимала електронно-обчислювальна скриня; на нiй спить обiдраний плямистий кiт. Верстат, завалений iнструментами. Стiл з якоюсь напiвзiбраною електронною тумбою.

Я переглядаю книжки. Хаос. Лише на однiй полицi порядок: тут книжки, що стосуються проблеми повернення. Я беру навмання томик в акуратнiй муаровiй палiтурцi i вiдкриваю на тiй сторiнцi, де лежить закладка.

"Всi цi проекти подорожi по Всесвiту - за винятком польотiв всерединi сонячної системи- варто викинути в кошик на смiття".

Ого, як енергiйно! "Радiоастрономiя i зв'язок через космiчний простiр" Парселла. Гаразд, вiзьмемо щось iнше.

"Неможливо обминути цi труднощi, i нема нiякої надiї подолати їх..."

Це монографiя Хорнера про мiжзорянi перельоти. А ще? Фантастичний роман.

"При велетенському розривi у часi втрачається сам сенс польотiв: астронавт i планета починають жити вiдiрваним, марним одне для одного життям".

- Пiдбадьорююче читання. Навiщо ти це колекцiонуєш?

- А як же? - дивується Антена. - Потрiбно знати, як мiркують iншi...

Мiркують! Мене в таких романах дратує, що там якраз не мiркують. Автор довго запевняє, що ось академiк А. надгенiальний, а професор Б. надмудрий, потiм воли починають розмовляти - i що це за наївне базiкання!

- Тут є свої труднощi, - каже Антена. - Сучасник Едгара По мiг повiрити у повiтряну кулю на двi тисячi осiб i не повiрив би в лiтак. Бачиш, якi хитрощi...

Я машинально перебираю книги. "Чорна хмарина" Хойла.

"Мало цiкавого можна придумати, наприклад, про машини. Очевидно, що машини i рiзноманiтнi прилади будуть з часом ставати дедалi складнiшi н досконалiшi. Нiчого несподiваного тут нема".

Хойл вважає, що це аксiома: нiчого несподiваного у розвитку машин не передбачається.

- Ти пошукай ось там, - Антена показує на верхню полицю. - Погортай Сергiйкову книгу; вiн за неї доктора дiстав. Нiчого не можна зрозумiти латина i все такс iнше. Майбутнє свiтило хiрургiї. Там i обидвi твої книги.

?

Антена вчився з нами лише рiк, а пам'ятає майже всiх; цього я не чекав.

Отже, Сергiйко став доктором. Чудово! Зцiлитель i захисник бродячих собак нашого району...

Не так просто добратися до верхньої по лицi, вона пiд самою стелею. Я лiзу на пiдвiконня - i бачу мiкроскоп. Вiй стоїть у самому кутку, за книгами. Добрий старий мiкроскоп, подарований Антенi чотирнадцять рокiв тому.

Тодi, коли ми розсипали приймачi i через це зiрвалися уроки, завуч виголосив гучну промову. В нiй згадувалися четвiрки з поведiнки i було намальовано досить переконливу картину нашого похмурого майбутнього. На закiнчення завуч заборонив Антенi робити маленькi приймачi. "Ми обладнаємо для тебе герметичний закуток у майстернi, - пообiцяв завуч. - Там, будь ласка, роби що хочеш, а без спецумов дозволяю збирати лише великi приймачi. Завбiльшки з книжкову шафу, не меншi".

З того часу Антена почав якось дивно поглядати на книжковi шафи. На автобуси i тролейбуси вiн також дивився дивно. А одного разу я помiтив, як вiн зачудовано розглядає висотний будинок на площi Повстання.

Якось, коли ми поверталися зi школи, Антена промовив:

- Знаєш, можна вилiпити такий великий приймач, що вiн одночасно виявиться i найменшим.

Я вирiшив, що Антена винайшов надувний приймач. Справдi, чому б при появi завуча не збiльшувати розмiри приймача?

Ми прийшли до Антени додому, i тут виявилось, що справа не в надувних приймачах. Антена вийняв з кишень свiй радiомотлох, попорався хвилин двадцять, потiм оголосив:

- Зараз ти сидиш всерединi трилампового приймача. Кинь книжку, адже це така мить...

Вiн був дуже задоволений з себе, а те траплялося рiдко.

- Ось, квартира замiсть коробки. Обидвi кiмнати, кухня i ванна. Це дуже просто. Були б лампи i дрiт, схему можна зiбрати з будь-яких предметiв. Бачиш квiтковi горщики? Вони замiсть опорiв...

I я зрозумiв, що Антена не жартує. Приймач насправдi великий, а мiсця не займає. Щоправда, звук був якийсь скрипучий. Антена бiгав по кiмнатах, розтягував дрiт, виймав продукти з холодильника, який також входив у схему...

Ми не стали готувати урокiв, а вирiшили поблукати мiстом, i Антена вигадував усiлякi приймачi. За iдеєю, твердив вiн, можна злiпити приймач з будь-чого. Спочатку вiн прикидав, чи вдасться пристосувати для приймача шкiльне примiщення. Тут, одначе, виникли труднощi з дахом. Антена сказав, що вiн зроблений не з того матерiалу i взагалi краще використати бiльшi об'єкти. Ми пiшли до метро - пiдбирати придатний мiкрорайон. Але дорогою Антена заявив, що нiчого не вийде: вiд транспорту i взагалi вiд лiнiй електропередач буде безлiч перешкод. Ми трохи посидiли в садочку, i Антена, щоб розвiятись, зробив приймач з чотирьох берiзок, двох лавок i квiткової клумби.