Ніч, коли Олівія впала - Макдональд Крістіна

Він став на коліна біля ліжка, відштовхнув одинокий кросівок, зазирнув під покривало. Чорнява голова ходила з боку в бік, як каретка в друкарській машинці. Понишпорив рукою по підлозі, витягнув невелику білу тарілку. У кухні таких був цілий набір. Видно було, що їй відвели роль попільнички. Посеред купи цементно-сірого попелу заклякла розчавлена сигарета.

Ентоні підняв тарілку, щоб я могла її роздивитись.

— Олівія курила?

Я енергійно захитала головою.

— Ні, у жодному разі. Вона б не стала. Вона взагалі не любила, коли палять. Завжди кричала на мене, якщо бачила з цигаркою.

— Хто ж тоді тут курив?

— Я не знаю. Може, хтось із друзів?

Ентоні схилився над тарілкою, примружився.

— На фільтрі помада.

Я схилилась, роздивляючись недопалок. І справді: на сигареті лишився коралово-червоний слід.

— Це достоту не Олівія палила. Вона ніколи не фарбувала губи: казала, що від помади вони липкі. Вона взагалі була трохи пацанка.

Я щосили старалася стримати тремтіння в голосі.

Ентоні почухав у задумі щетинисте підборіддя, і мені впали в очі окремі сиві волоски.

— Треба з’ясувати, хто тут курив. Так можна вийти на людину, яка однією з останніх бачила Олівію. Може, їй щось відомо.

— Але як ми на неї вийдемо?

— Крок за кроком. Почнімо від самого початку й будемо пробувати, доки на щось не натрапимо. Певною мірою нам пощастило, що ті слідчі не надто старались і не стали кликати криміналістів. Тепер ми маємо докази. — 3 цими словами Ентоні витягнув із задньої кишені пакет і вклав туди сигарету. — Є в мене одна приятелька. Якщо тут є сліди ДНК, вона їх знайде. — Він знову став на коліна, просунув руку під ліжко. — Іще щось.

У мене кров похолола в жилах, коли я побачила дерев’яну рамку для фотографій. Скло було розбите, світлина розірвана на шматки.

— Боже, — вихопилось у мене. Страх калатав у грудях, я відчувала, як сходинка за сходинкою опускаюся в темний підвал підсвідомості. — Це мій тато, але... Боже, це складно.

— Це може виявитися важливим, Абі.

Я різко видихнула.

— Я ніколи не розповідала Олівії, хто був її батько. Та одного дня, у першому чи, може, другому класі, вона повернулася додому в сльозах: мовляв, у всіх є тато, а в неї немає.

Тоді я вставила в рамку портрет свого власного батька й сказала, що це її тато. Це начебто спрацювало, і він так і стояв тут.

Я раптом замовкла. Мені не хотілось розповідати про батька Олівії. Я ховалась весь час, як полохливий заєць. Та тепер увесь страх, що я його стримувала, рвався назовні. Згадалися його погрози. Ніхто не мав знати, від кого в мене Олівія.

Ентоні не став мене розпитувати. Натомість мовчки дістав іще один пакет, у якому сховав те, що лишилося від рамки, і розірвану фотографію.

Він подивився на мене уважно.

— Вигляд у вас якийсь кепський.

— Ні, все добре, — пробурмотіла я, хоча й розуміла, що будь-якої миті можу зомліти. Усе тіло боліло після вранішньої пробіжки, до того ж останнім часом я жила самими алкогольними парами й уривчастим, повним кошмарів сном.

— Дозвольте, я вам щось приготую.

— Що?.. — здивувалась я. — Ні, зі мною все гаразд.

— Ходімо!

Сказавши це, Ентоні взяв мене під лікоть і повів униз, до вітальні. Лишивши мене на м’якому дивані, він вирушив на кухню в пошуках їжі.

Я дивилася на нього, і мені здавалось, що все, що було раніше, було не зі мною. Ніби мене раптом стало дві. Це було дивно: хтось піклується про мене в моєму ж домі. Такого ще не траплялось. Це я завжди піклувалася про Олівію, про мене ж не було кому подбати.

Ентоні дістав із шухляди пачку спагеті й банку томатного соусу. Приготувавши з цього простеньку пасту, обрізав трохи запліснявілий сир, який знайшов у холодильнику, і настругав простісінько на гарячі макарони.

Він мовчки переніс зі столу підручники Олівії, поклав їх на кухні. Я відвернулась, не в змозі дивитись, як ми чіпаємо її речі, перебудовуємо своє життя на новий лад. Це було до нестерпного сумно.

Ентоні поставив тарілки на столі в їдальні. Покликав мене:

— Страва вийшла не надто вишукана, але ж маємо те, що маємо.

Я сіла навпроти, пробурмотіла щось на знак подяки. Думка про те, що треба їсти, що моє життя має тривати, викликала в мене глибоку відразу. І все-таки я знала, що це правда. На мене багато чого чекає, тож маю бути сильною.

Кілька хвилин ми їли мовчки — це була перша гаряча страва, що я її вклала до рота за кілька тижнів, — тільки чути було, як хлище в шибки дощ.

Час від часу завивав вітер, грюкав дверима; терлися об стіну будинку гілки дерев.

— Коли я був на першому курсі університету, убили мою сестру.

Ентоні втупився собі в тарілку, накручуючи пасту на виделку. Я враз припинила жувати, спантеличена такою відвертістю. Тепер зрозуміло, звідки в ньому цей надлом.

— Мені шкода.

— Це було давно.

— Чи стає... — Я судомно глитнула, силуючись вигнати з горла клубок болю. — Стає з часом легше?

— Так. Знаю, звучить страшно. Я й досі сумую за нею, часто про неї думаю, але з часом і справді легшає. Я тоді саме вчився на юридичному факультеті. Розслідування тривало п’ятнадцять років. Часом вийде в газеті якась стаття, на річницю, чи зміниться слідчий — зателефонує, поставить кілька запитань. — Він із зусиллям видихнув, здув з лоба неслухняне пасмо. — Іноді мені здається, що це на краще, що в мами Альцгеймер. Знаю, це також неприємно чути. Та ці спогади ніяк не давали їй спокою. Тато помер за кілька років від серцевого нападу. Я знаю, як це важко, коли в тебе стільки запитань і жодної відповіді. Немає у світі нічого страшнішого за невідоме.

Задзвонив домашній телефон. Ентоні визвався відповісти, та я відмовилася:

— Не треба, це, певно, знову журналісти. Сподіваються щось довідатись.

В історії штату Вашингтон траплялися випадки, коли вагітну жінку, яка впала в кому, тримали на штучному життєзабезпеченні аж до народження дитини, але то були дорослі жінки. Справа Олівії одразу привернула до себе увагу ЗМІ, та я не мала ні сил, ні бажання відповідати на чиїсь запитання.

Тепер я раділа, що так і не стала журналісткою. Хай би як мені кортіло побачити в газеті своє ім’я, я б ніколи не стала вистежувати людину, яка зазнає таких мук. На щастя, останні кілька тижнів репортери турбували мене вже менше: певно, вирушили на пошуки нових сенсацій.

— То я скажу їм, щоб припинили турбувати дзвінками.

Ентоні підійшов до телефона.

— Алло? — Він помовчав секунду, потів повторив: — Алло?

Поклав слухавку.

— Нікого.

Він сів, і ми знову занурились у мовчання, аж доки не розправились з макаронами.

Тоді Ентоні заговорив.

— Ми обов’язково дізнаємося, що сталося з вашою донькою. А ще одного дня — лишилося кілька місяців — у вас буде чудовий малюк, який почасти заповнить ту порожнечу, що лишилася по Олівії. Не можна відмовлятися від життя, Абі. Це означало б померти.

Тепер я розуміла, чому він вирішив пов’язати свою роботу з людьми, чия доля була назавжди позначена трагедією. Допомагаючи своїм клієнтам, витягуючи їх із життєвих драм, він певного мірою відтворював те, що пережив колись сам. Латав тканину минулого.

Певно, я робила те саме. Прагнула дати собі — і Олівії — ще один шанс.

16

ОЛІВІЯ

Червень

Я ліниво пропливла кілька доріжок у шкільному басейні, повільно волочачи у воді своє тіло, раз-у-раз виставляючи руки вгору й знов опускаючи. У носі стояв запах хлору, плескала навколо шовковиста вода.

У кінці кожного відрізка я скручувалась усім тілом, підтягувала стопи і штопором ішла під воду, аж доки не торкалася ногами стіни. Тоді відштовхувалась, скидаючи руки над головою, відставляла назад праву руку й гребла. І от перший ковток повітря — і знову під воду.

За це я люблю плавання: ритм, послідовність, воля.

Зрештою, уся суть цієї вправи полягала в тому, що я вільна бути собою. На якийсь час забути про все навколо. Я знала, що восени, коли почнуться змагання, чари розсіються. Навіть подумувала піти з команди. Але тоді я б усіх підвела: тренера, товаришів, маму.