Ніч, коли Олівія впала - Макдональд Крістіна

Коли тітка Сара пішла, я ще довго лежала на ліжку, тупо дивлячись у стелю. У кутку плів своє павутиння маленький павучок. Він показався на хвилину і зник у якійсь щілині.

Емоції переповнювали мене, аж наморочилося в голові.

Ґевін Монтґомері — мій батько.

Мама все життя обманювала мене. Яка різниця, чому вона так учинила. Мій тато не вмер, він живий, а мені навіть не дали можливості з ним познайомитись.

Я перевернулася на живіт, і погляд сам упав на татове фото, що його мама дала мені в дитинстві. Світлина стояла на тумбочці біля ліжка. Я взяла її в руки, провела пальцями по гладенькій деревині рамки.

З фото дивився на когось, усміхаючись невидимому фотографу, чоловік ледь за тридцять. Біляве волосся вже трохи поріділо, на щоках ямочки.

То був не Ґевін Монтґомері. Певно, просто фотографія, що її ставлять у рамку для прикладу.

Мені стало невимовно сумно, сльози навернулись на очі, ринули потоком: недотримані обіцянки. У мене ніколи не було справжнього батька, та принаймні я мала цього чоловіка, хай би хто він був, а тепер утрачала і його.

Я витерла очі, відчуваючи, як нутро ятрить гнів, випалює смуток. Сіла на ліжку і щосили вдарила рамкою об каркас. Скло тріснуло, але не розбилось. Тоді я розкрила металеві кліпси, витягнула фотографію і порвала на найдрібніші шматочки, а те, що лишилося, сховала під ліжком.

Тепер зрозуміло, що Сара мала на увазі. Іноді й правда виявляється брехнею.

17

АБІ

Листопад

У палаті було нестерпно жарко. Організм Олівії вже не справлявся з терморегуляцією, тому опалення ввімкнули на повну. Вона дуже схудла й лежала уся загорнута в спеціальні ковдри з підігрівом. Ми із Сарою зняли пальта, повісили на дверях.

У кімнату зазирнула медсестра. «Кеті», — значилося на бейджі. Дуже молода, майже дівчина, вона мала круглі, налиті рум’янцем щоки, прозорі карі очі та попелясто-каштанове волосся, затягнуте в тугу гульку. Це було втілення здоров’я й ніжності.

— Докторка Меддокс уже йде, зараз робитимемо УЗД. — Вона усміхнулась, показавши ямочку на правій щоці, і з тим зникла.

До народження дитини залишалось тринадцять із половиною тижнів. Я викреслювала дні в календарі: ось іще одну добу пережив малюк, а разом з ним — Олівія.

Сьогодні нам мали сказати, якої статі дитина.

Сара опустилась на стілець і ввімкнула телевізор.

Якийсь час перемикала канали, аж доки не наткнулась на старий випуск «Судді Джуді». Ми дивились, як героїня судить товстого голомозого чолов’ягу. Жінка в наряді придорожньої проститутки тим часом кидала на нього глузливі погляди.

— Ти як? — поцікавилась я.

Сара зітхнула.

— З Діланом проблеми. Сьогодні говорила з учителькою. Йому дуже тяжко дається читання й писання. Вона вважає, що це дислексія.

— Але ж у вісім років ще рано про це судити!

— Так, точно сказати не можна. Вона просто хотіла мене попередити.

Сара втупилася в телевізор. «Суддя Джуді» добігла кінця, тепер показували новини. Ґевін Монтґомері, сенатор, брав участь у якійсь політичній дискусії в Сіетлі. Він енергійно жестикулював, і натовп відгукувався аплодисментами — типова виборча кампанія.

— Абі, — заговорила Сара, потираючи очі. Я помітила, що руки в неї вкрились яскраво-червоними плямами: повернулася давня екзема. — Мені треба...

— Доброго дня, пані!

У палаті з’явилася докторка Меддокс із портативним апаратом для ультразвукового дослідження. Кругле обличчя освітилося теплою бабусиною усмішкою, заплигали сиві кучерики.

— Ви тільки подивіться на себе! — пожурила ласкаво. Медовий акцент видавав у ній уродженку південних штатів. — Вам обом треба більше їсти. От пообіцяйте, що з’їсте по кексу, коли закінчимо. Треба ж звідкись брати сили.

Ми з Сарою перезирнулися, усміхаючись. Пообіцяли, що так і зробимо.

— Ну що ж, готові побачити онука чи онуку?

Я кивнула.

Докторка Меддокс налаштувала апарат, відгорнула біле простирадло. Вичавила з тюбика трохи прозорого гелю, змастила доньчин округлий живіт.

Я дивилась на екран, доки лікарка підбирала ракурс. У горлі боліло, пекло очі: я раптом зрозуміла, що давно не кліпала.

Нарешті розмиті лінії сформувалися в чорно-біле зображення. Палату заповнило калатання дитячого серця. А потім життя, що розквітало всередині Олівії, постало переді мною в скупченні пікселів: кругла голова, маленький носик, обрис обличчя. Дитина. У моїй дитині живе дитина!

У мене вихопився зойк, на очі навернулися сльози. Якесь відчуття, що я ніяк не могла його визначити, заповнювало порожнечу в грудях, витісняло біль.

Малюк сіпнувся, перекотився і замахав рученятами, ніби бачив нас.

— Дивись! — Я обернулась до Сари, яка стояла за мною, у ногах Олівії.

Очі в неї поблискували мокрими камінцями.

— Це диво.

На якусь мить мені стало соромно за свою радість, та я знала: Олівія також була б щаслива. І я лишилася стояти на краю прірви, дозволила собі зазирнути в майбутнє, побачити щастя, яке чекає на мене — якщо тільки я пущу його у своє життя.

— Дивіться! — Докторка Меддокс показала на екран. — Вона смокче палець.

— Вона? — перепитала я.

— Це дівчинка.

Я міцно стиснула руку Олівії.

— Поглянь, Лів! Це твоя дівчинка.

Докторка Меддокс зняла ще якісь показники, потім роздрукувала зображення, по копії мені й Сарі, і витерла Олівії живіт.

— Начебто все прекрасно, — прокоментувала, поправляючи окуляри в тонкій оправі. — Тепер треба проводити УЗД приблизно раз на тиждень, але на сьогодні дитина здорова й нормально розвивається.

Сказавши це, вона підвелася, потиснула руку мені, потім Сарі.

— Дякую вам, докторко Меддокс, — промовила я. — Ну що ви! — Вона сховала нас у м’яких обіймах.

Від неї пахнуло яблуками й дощем. — То як, з’їсте по кексику?

— Обов’язково, — запевнила Сара.

Докторка Меддокс помахала нам рукою і вийшла з палати, штовхаючи перед собою апарат для УЗД.

З хвилину ми мовчали.

— З тобою все гаразд? — спитала нарешті Сара.

— Мені страшно, — зізналася я.

Дозволити собі любити цю дитину, не знаючи напевно, чи вона житиме, було дуже ризиковано. Утрата, смерть, розбите, хоча й фігурально, серце — цього не можна винести. Будь-якої миті можна втратити тих, кого любиш.

Та я знала: маю ризикувати.

— Що, як дитина помре? — промовила я. Сара торкнулась моєї руки.

— А якщо виживе? — відказала.

Саме цієї миті в мене задзвонив телефон.

— Маю відповісти, — кинула я. — Зустрінемось на вулиці, добре?

Я схопила пальто й вийшла з палати, не чекаючи, доки Сара візьметься розпитувати.

На обрій уже наповзала ніч. Дощ майже вщух, та повітря було важке, набрякле водою. Я присіла на лавку навпроти дверей і набрала номер Ентоні.

— Добрий вечір, Абі, — привітався він. — Я отримав результати аналізу ДНК із сигарети, що ми її знайшли в кімнаті Олівії. Вона належить Кендалл Монтґомері, дата народження — травень 1999 року.

У пам’яті вмить постало повідомлення від К. у доньчиному телефоні. Може, К. — це скорочено від Кендалл? І до того ж Монтґомері... Невже?.. Я заплющила очі.

— Будь ласка, тільки не кажіть, що вона якось пов’язана з Ґевіном Монтґомері.

— Боюся, що так і є. Звідки ви знали?

— Ґевін Монтґомері — батько Олівії, — промовила я, відчуваючи, як заплітається від страху язик. —

Він наказав мені зробити аборт, але я не послухалась. Йому не сказала. Я думаю, він причетний до того, що сталося.

Ентоні присвиснув у слухавку.

— Вона майже того самого віку, що й Олівія, неповнолітня. То звідки в системі її ДНК? — поцікавилась я. Серце мало не вискакувало з грудей.

— Я шукав не в поліційних базах, — зізнався він.

— А де ж?

— Є такий Державний центр скринінгу новонароджених і генетичних ресурсів, де всі новонароджені діти проходять обстеження на генетичні захворювання. У штаті Вашингтон зразки ДНК зберігаються протягом двадцяти одного року. Я виходив з того, що цигарку курила або Олівія, або хтось із її друзів.