Ніч, коли Олівія впала - Макдональд Крістіна

— Привіт, Capo! — привітався він, радо усміхаючись.

— Привіт, Ентоні! Давно не бачилися. — Сара обійняла його, представила Бредові. Потім спитала: — Як мама?

— Гаразд, дякую. Пам’ять не кращає, а от з фізичним здоров’ям проблем немає. І на тому спасибі.

— Ти так і викладаєш греблю в клубі?

— Я, власне, щойно звідти. — Ентоні широко усміхнувся.

— Ма-мо! Та-ту! — покликав із машини Ділан.

Сара закотила очі, пояснила зі сміхом:

— Останнє попередження. Нам час їхати.

Подружжя всілося в машину, та останньої миті Сара висунула голову у вікно.

— Зателефонуй мені сьогодні, добре, Абі? Треба поговорити.

Я помахала рукою, і ми залишились з Ентоні сам на сам перед будинком.

14

ОЛІВІЯ

Червень

Я кидала на маму сердиті погляди через усю вітальню й жувала пасмо волосся. Останнім часом наші стосунки дуже змінилися. Вона, певно, навіть не помічала, але я все розуміла. Я не довіряла їй. І дуже сердилася.

— Чому я маю весь день сидіти за книжками? Сьогодні ж субота! — не витримала я.

Мене вже бісило, що вона постійно заглядає мені через плече, ніби хоче переконатися, що я не скотилася на четвірки.

Таке враження, що в неї все моє життя розписане на роки вперед. Нині треба вступити до універу, потім повернутися в Портедж-Пойнт, знайти роботу, вийти заміж, народити дітей. Але ж часом хочеться й для себе пожити. Може, я вирушила б у подорож до Європи, з рюкзаком за плечима, або поїхала навчатися за кордон, пожила б у якомусь гарному місці: Парижі чи, скажімо, Москві, Лондоні. Мені подобаються історія, політологія. Чому б не вступити на міжнародні відносини?

Та я знала, що цього не зроблю. Я й так переймалася через маму, не знала, як вона справлятиметься, доки я буду в коледжі, що вже казати про закордон. Мене б замучило сумління. Ні, я знала, що мені пощастило: он, Медісон іноді жартує, що, певно, має потрапити в реанімацію, щоб мама звернула на неї увагу. Це важко пояснити, але трапляється так, що любов дарує втіху й водночас душить.

Стиснувши губи, мама натирала кухонний гарнітур. Пахнуло засобом для миття вікон і хлоркою.

Я знала, що сваритися з нею — програшна тактика, вона стоятиме на своєму. Зазвичай дуже м’яка, вона бувала напрочуд упертою. Якщо передати куті меду, марно достоту не буде.

— Утім, яка різниця, — договорила я й раптом відчула, що дуже втомилася.

Цілий тиждень я крутилася як муха в окропі: треба було якось поєднувати Дерека й Медісон і ще встигати поплавати, бо з осені починалися змагання. Підготовка до іспитів, відповідно, відійшла на другий план, і результатом було «чотири» за вчорашній тест із хімії замість звичних «п’яти». Мама, звісно, розсердилася, ніби я це навмисне.

— Лів, якщо ти не зберешся, то не зможеш здобути гідну освіту, — не стрималася вона.

Я стиснула зуби. Я збиралася поговорити про Ґевіна Монтґомері, про Кендалл, та тепер мені взагалі не хотілося з нею розмовляти.

Чому я не можу сама розпоряджатися своїм життям, вирішувати своє майбутнє? Адже оцінки — це ще не все.

А коли почнуться змагання, стане ще гірше. Мама завжди старалася встигнути до басейну, до того ж постійно обговорювала з тренером мій прогрес і порядок підготовки, не дозволяла пропускати тренування. Я раптом усвідомила, що просто гаю час. Адже навряд чи з мене вийде професійна плавчиня.

— Живу, наче в тюрмі, — визвірилася я.

У мами кров ураз прилила до лиця.

— Це неправда! Я хочу для тебе тільки найкращого!

— А може, ти не знаєш, що для мене найкраще? Може, це мені вирішувати?

Вона глибоко вдихнула.

— Мене турбує твоє майбутнє, та й по всьому.

— Чому ти просто не даси мені трохи свободи? Не треба тримати мене під замком!

Мама кинула на мене довгий погляд. Блакитні очі дивилися серйозно.

— Я не знала, що ти так це сприймаєш. Ніхто тебе не тримає під замком...

— Тобі завжди треба знати, де я, — урвала її. — Вимагаєш, щоб я була вдома о дев’ятій. Що це за комендантська година?! А ще я повинна щодня телефонувати тобі о четвертій. Домашнє завдання ти також перевіряєш. Таке враження, що мені дванадцять!

— Я просто хочу знати, що в тебе все добре!

— Знаєш, мамо, твої перевірки мені не потрібні. Четвірка — це не кінець світу. І це не означає, що я нічого не роблю, розумієш? Це означає тільки те, що хімія мені дається гірше за історію.

Закінчивши протирати меблі, мама прополоскала ганчірку в умивальнику. Тиша запала між нами, напружена, наче гумова стрічка, що ось-ось порветься. Нарешті мама глибоко зітхнула.

— Добре, я більше не перевірятиму домашнє завдання. Але ти маєш бути відповідальною і добре вчитися. Ти ж знаєш, як важливо здобути гідну освіту. А сьогодні можеш повчитися до третьої і йти до Медісон. Це тебе влаштує?

Я шумно видихнула повітря, усім своїм виглядом показуючи, що про це думаю. Лайно. Лайнище.

Щоб заповнити чимось цю тишу, я ввімкнула телевізор і знову сіла за стіл. Розгорнула підручник з історії та старанно згорбилася, відчуваючи, як усередині вирує злість.

Мама набрала води з-під крана, відпила. Поставила склянку в посудомийку, сіла напроти мене за стіл.

— Вибач, я трохи перебільшила з книжками. — Вона торкнулася моєї руки самими кінчиками пальців, усміхнулась, але фальшивою, вимушеною усмішкою, як усміхалася чужим людям.

— Нічого, — похмуро озвалася я. — Може, поговоримо про права? І машину.

— Машину? А навіщо тобі машина?

— Мені скоро сімнадцять. Усі вже давно водять!

— Ну не перебільшуй, Олівіє.

— Просто мені хочеться трохи свободи, от і все.

На якусь мить мама завагалася. Потім похитала головою.

— Ні. Це небезпечно. Знаєш, скільки підлітків гине в автокатастрофах? Не можна, щоб це сталося з тобою.

— А ще люди гинуть у терактах, і нічого, ти ж мене відпускаєш за покупками!

— На щастя, тут такої проблеми нема.

— Та не в цьому річ! У всіх моїх друзів уже є машини!

— Тобі не потрібна машина. Ти всюди можеш ходити пішки. До Медісон узагалі шапкою докинути. Та й до Сариного будинку недалеко.

Тут мене осінило. Може, тітка розповість щось про мого батька? Адже мама жила в неї аж до мого народження, певно, вона щось знає.

— Добре, можна хоча б сходити кудись із Медісон? Не до неї в гості, а кудись в інше місце.

— Куди це? Надовго? З ким ви зібрались? Хто за кермом?

Питання самі сипалися з неї.

Я поморщилася, ледве стримуючись, щоб не гаркнути. Оце так прокол! Мама ж завжди має випитати всі подробиці, це відомо. Може, раніше я просто не звертала уваги.

— У розважальний центр у Лорелвуді, — швидко найшлася я.

— З ким?

— Із Медісон і Дереком.

Мамині брови поповзли вгору.

— А що, Дерек уже повернувся?

— Начебто, — знизала я плечима.

— А чому б нам не сходити кудись разом увечері? Можемо подивитися фільм. Або з’їздимо в Лорелвуд на ковзанку.

Я зробила максимально непроникне обличчя. Питання було непросте. Хай би як я любила маму, а провести з нею вечір суботи мені не хотілось. Але сказати цього не можна: це її образить.

— Ми ж збиралися кудись сходити на мій день народження? — спитала натомість.

— Так, звісно. Мені забронювати столик у «Пальяччі»?

У цей ресторан ми ходили завжди, на будь-яке свято.

— Може, цього разу відсвяткуємо деінде? — Я спіймала себе на тому, що говорю з явним роздратуванням у голосі. — Виберемося за місто? Поїхали до Сіетла!

Я й сама не знаю, навіщо це сказала. У Сіетлі мамі страшенно не подобалось, її бісили затори на дорогах, постійний натовп. Востаннє ми були там на прийомі в ортодонта, мені тоді було чотирнадцять. Доки лікар обстежував мій рот, вона весь час озиралася через плече й поглядала на годинник, а наступного дня записала мене до іншого спеціаліста, у Ліннвуді.

— Звісно, якщо ти хочеш...

Мама підійшла до мене, хотіла погладити по голові. Я відсахнулася, встала й пересіла на диван, пошукала пульт від телевізора. Вона прийшла слідом.