Олег Авраменко - Реальна загроза

Елі досадливо закусила губу.

— Ага! Уже вжився в роль татусевого синочка, золотого хлопчика… Втім, якби твій батько захотів, він би давно примусив мене переселитися до тебе. Але він дозволив мені обирати. І я зробила свій вибір. Я не хочу тебе бачити. І цю зрадницю Лінку також.

— Вона не зрадниця, — заперечив я. — Просто вона хоче, щоб ми жили разом, щоб усе в нас було як раніше.

— Як раніше у нас не буде. Все змінилося.

— Гаразд. Давай обговоримо ці зміни.

— Я не збираюсь нічого обговорювати! — впиралася Елі.

— А ми таки обговоримо, — твердо промовив я, взяв її за плечі і змусив пройти в затишну вітальню. — Ти ненавидиш мене через батька?

— Так! — зухвало, з викликом відповіла вона. — Ти клятий вилупок недобитого фашиста.

— Відповідь не приймається. Якби це було так, ти б не уникала мене, а за першої ж можливості висловила все, що думаєш. Ти кинула б мені в обличчя, що з вини мого батька ти стала полонянкою й позбулася улюбленої роботи, що він негідник і пірат, що ти ненавидиш його, а заодно й мене…

— Так воно і є!

— Не заперечую. Але свої претензії ти адресуєш йому, ти відокремлюєш його від мене, бо чудово розумієш, що моєї вини в цьому нема. Я не обирав собі батька і не відповідаю за його вчинки.

— Зате ти міг би розповісти мені про нього. Давно, ще в коледжі. Ти завжди казав, що я твоя найкраща подруга, що не маєш нікого дорожчого й ближчого за мене, що цілком мені довіряєш. А виявилося, що все це лише красиві слова. Ти так і не довірив мені найголовнішої своєї таємниці.

— Зрозумій, нарешті, що я боявся втратити тебе.

— Отже, ти не вірив у нашу дружбу. Не вірив, що я по-справжньому люблю тебе… тобто, по-справжньому дружу з тобою… ну, маю на увазі, люблю тебе як друга… — Вона замовкла, остаточно заплутавшись.

— От ми й дійшли до найголовнішого, — констатував я. — Саме тут і криються всі наші проблеми. Давай-но розберемося в природі нашої любові. Розберемося раз і назавжди. Ти добре знаєш, як я ставлюсь до тебе. Я ніколи не приховував, що для мене ти найжаданіша дівчина на світі. А ти до слова „любов“ завжди прикріпляла слово „дружба“ — як знак обмеження швидкості на автостраді. Ти повсякчас тримала дистанцію між нами — невелику, та все ж дистанцію. Якщо по чесному, то саме ти винна, що я не довірився тобі цілком. Ми з тобою були в нерівних умовах… Чи, може, ні? — Я міцніше стиснув її плечі й допитливо подивився їй у вічі. — Може, ти лише прикидалася? А насправді хотіла і хочеш мене так само, як я…

Тут Елі спритно вивернулась і звільнилася від моїх рук, залишивши у мене свій халат, а сама притьмом кинулася до спальні.

Якби я забарився бодай на мить, вона б напевно забарикадувалась у кімнаті, а потім, можливо, й викликала поліцію. Проте я встиг добігти до дверей, перш ніж вона зачинила їх, і сунув через поріг ногу, отримавши відчутний удар по коліну.

Не зважаючи на біль, я протиснувся до спальні, а Елі, переконавшись, що не зможе виштовхати мене, відступила в куток. Без халата вона залишилася в одній білизні, явно надягненій в очікування Ліниного повернення — коротенька прозора сорочка, що ледве доходила до талії, такі ж прозорі трусики й білі ажурні панчохи з мереживними підв’язками.

— Відвернися! — викрикнула Елі. — Не витріщайся на мене!

— А якщо я хочу витріщатися? Якщо хочу милуватися тобою… і кохатися з тобою.

— Ні! Ні! Йди геть!

Я підступив до неї впритул.

— Скажи це переконливіше. Скажи, що не любиш і ніколи не любила мене. Тільки не приплітай сюди дружбу. Скажи, що не хочеш мене, і я піду. Піду назавжди, викреслю тебе зі свого життя. Ти знаєш мене вже шостий рік. Знаєш, що я так і вчиню. Ну?!

Зібравшись на рішучості, Елі заговорила:

— Іди звідси, дай мені спокій. Я не люблю те… — Зненацька вона схлипнула. — Ні, не можу! Це неправильно! Я не хочу втрачати тебе, Сашко. Не залишай мене, прошу…

Я обійняв її, а вона притислася до мене всім тілом і підвела голову. Наші вуста зустрілися і злились у жагучому поцілунку. Це був найсолодший поцілунок у моєму житті.

— Елі, золотко, — промовив я, переводячи подих. — Це слід розуміти так, що…

— Що ти був правий, — кивнула вона. — В усьому правий… Але це не означає, що я обманювала тебе. Швидше я дурила сама себе і щиро вірила, що почуваю до тебе лише дружбу.

— І коли ж настало прозріння?

— Коли я дізналася, що адмірал Шнайдер — твій батько. Ця новина мене шокувала, я втратила обережність і подумала: мені однаково, чий ти син, я кохаю тебе таким, який ти є. Тоді я все збагнула… і дуже злякалася.

— Тому й уникала мене?

— Так, саме тому. Я боялась… і зараз боюся, що це зруйнує все моє життя.

— Не зруйнує, а просто змінить, — уточнив я, підхопивши Елі на руки й рушивши з нею до ліжка. — Не треба боятися, рідна, все буде добре. А зміни — лише на краще.

Наступні півгодини пройшли для мене, мов у чарівній казці. Ми з Елі кохалися з усім запалом, з усією пристрастю, що накопичились у нас за п’ять років цнотливої дружби. Ми подолали останній бар’єр, що розділяв наші життя, і насолоджувались надзвичайним відчуттям близькості і єднання…

Потім ми лежали поруч, знесилені після бурхливого сплеску почуттів. Я цілував м’яку Еліну долоню і спроквола гладив її пружний животик.

— Я така щаслива, Сашко, — сказала вона. — Мені так добре з тобою.

— Я теж щасливий, — відповів я. — Адже я мріяв про це з вісімнадцяти років.

— Ти не розчарований?

— Анітрохи. Все було просто чудово.

— Краще, ніж з іншими дівчатами?

— Набагато краще. Незрівнянно краще… За винятком Ліни.

Мабуть, за таких обставин не варто було робити останнє уточнення. Але навіть зараз мені не хотілося брехати — нехай і з добрими намірами. Перш ніж Елі встигла образитись, я поквапився уточнити:

— З нею все інакше. Вас просто неможливо порівнювати. З тобою мені аж дах зриває; це як скажений, запоморочливий політ у глибокому інсайді. А з Ліною — спокійно, тепло, затишно. З тобою більше пристрасті, а з нею — ніжності.

Елі трохи відсунулась, поглянула на мене й усміхнулася.

— Так само хотіла сказати і я. Майже такими словами. Я кохаю тебе, Сашко. Але кохаю й Ліну.

— Я теж кохаю її… Що нам робити?

І тут, наче за викликом, до спальні ввійшла Ліна.

— Даруйте, — мовила вона збентежено. — Сашко зачинив вхідні двері, але не замкнув їх. А мені набридло чекати у вестибюлі.

— Ти… ти давно ввійшла? — запитав я, відчуваючи, що нестримно червонію.

— Ні, оце щойно. Проте чула вашу розмову. То що ж нам робити?

— А в чому проблема? — озвалася Елі. — Зрештою, ми на Ютланді. Швиденько роздягайся і давай до нас.