Олег Авраменко - Реальна загроза

І якщо перший пункт можна було умовно викреслити за терміном давності, то другий і третій залишались актуальними. З них випливали наслідки, один з яких був для мене особливо болючим. Незалежно від того, чим завершиться історія, в яку ми вляпалася не з власної волі, я, подібно до Павлова, не міг навіть мріяти про повернення в Ериданську Астроекспедицію. Моя кар’єра, що так блискуче розпочалася, зазнала повного фіаско.

Безперечно, батько розумів, що мене мучить. Проте не квапився порушувати цю тему; можливо, хотів, щоб я сам звернувся до нього, а може, просто чекав, поки я визрію для такої розмови. І тільки наприкінці п’ятого тижня, коли наші розмови за обіднім столом уже не нагадували словесні дуелі, коли я перестав наїжачуватися при одному лише його зверненні до мене, він запитав:

— Скажи-но, Алексе, чого тобі бракує на Ютланді? Що було на Октавії такого, чого ти не маєш у нас?

Першим моїм пориванням було сказати, що бракує свободи. Але тут я покривив би душею — попри те, що на Ютланді була диктатура, мою особисту свободу ніхто не обмежував. Я міг спілкуватися з ким завгодно; міг бувати де завгодно; міг робити що завгодно. Міг навіть спробувати викрасти зоряний корабель — утім, без надії на успіх. Становище імператорського сина надавало мені широкі привілеї.

Наступне, що спало мені на думку, це дошкулити батькові, заявивши, що мені бракує цивілізації. Але й це було б неправдою. За п’ятнадцять років, не в останню чаргу завдяки ендокринолу, Ютланд з відсталої планети перетворився просто на провінційну. Він поступався іншим світам переважно у сфері передових, науковомістких технологій, що мало позначалося на побутовому рівні. Навіть не можна було стверджувати, що планета культурно ізольована від решти цивілізації. Фільми, книжки, музика, ігри, всі більш-менш помітні новинки з контенту інших планетарних інформаційних мереж з’являлися на Ютланді лише з кількамісячним запізненням і ставали доступними всім тутешнім мешканцям. При цьому формально порушувались авторські права, але спеціальним законом була передбачена повна компенсація всім правовласникам після відкриття Ютланда зовнішньому світові.

— Ти сам знаєш, чого мені бракує, — відповів я. — Космосу! Я пілот — і непоганий. Я хочу літати. З дитинства мріяв про це і врешті досягнув свого. А потім ти втрутився і все зіпсував!

— Чому зіпсував? Наша планета також має флот, ти можеш піти на службу.

— Авжеж! І тим самим стати співучасником твоїх темних справ.

Батько спохмурнів.

— Якщо під „темними справами“ ти розумієш майбутнє повстання на Октавії, то заспокойся — наш флот участі в ньому не братиме. Він призначений для оборони Ютланда. Так, я надаю матеріальну, моральну й організаційну допомогу ериданським революціонерам. Але не військову — бо інакше це буде не повстання, а інтервенція.

Я голосно пирхнув:

— Яке, до дідька, повстання! Це заколот, путч!

На якусь мить мені здалося, що батько зараз вибухне. Проте він швидко опанував себе і спокійно промовив:

— Не будем дискутувати про термінологію. Називай це, як хочеш, а наразі йдеться про інше. Я гарантую, що жоден ютландський корабель не втрутиться в… сам знаєш, у що. На таких умовах ти згоден служити в нашому Зоряному Флоті?

Я збирався ще трохи покомизитись, набиваючи собі ціну, проте одразу після батькових слів з моїх вуст зірвалася нерозбірлива, але однозначно ствердна відповідь.

— Ану, повтори чіткіше, сину, — попросив батько, з видимим зусиллям зберігаючи незворушність. Але в очах його виразно світився тріумф.

— Так, — тих сказав я.

— Голосніше. Я погано тебе чую.

— Так! — вигукнув я. — Згоден, хай тобі чорт! Тепер ти задоволений?

— Цілком, — кивнув він.

Відтак батько подивився на Яну, котра мовчки сиділа за столом, утупившись поглядом у свою тарілку.

— А ти, дочко? Згодна піти на службу?

— Ні, сер, — відповіла вона, не підводячи очей. — Я утримаюсь.

— Що ж, воля твоя, — розчаровано мовив батько і знов повернувся до мене. — Отже, вирішено. Вже сьогодні я внесу тебе до списків особового складу Зоряного Флоту Ютландських Військово-Космічних Сил з наданням звання капітана. Отримаєш під командування корвет крейсерського типу.

Від несподіванки, Яна похлинулася. Ліна, що також обідала з нами, не стрималась і голосно охнула.

А я з недовірою запитав:

— Це такий жарт?

— Ні. Я кажу цілком серйозно.

— Тоді це дурість. Я не маю ні досвіду, ні належної кваліфікації для командування кораблем. Я просто пілот. Гадаю, що гарний пілот. Але цього замало, щоб стати капітаном.

— Проте ти будеш капітаном. Або так, або ніяк. Це моє остаточне рішення.

— Але чому?

— Бо ти мій син.

— Слабкий аргумент, — заперечив я. — Кульгає на обидві ноги. До твого відома, диктаторські синки також починають свою кар’єру з молодших офіцерських чинів і відповідних посад.

— Так то звичайні диктаторські синки, — парирував батько. — Люди знають їх з дитинства. Знають, но що вони здатні. Коли такий синок вступає на службу, його командир має чітке уявлення, як з ним поводитися. В одному випадку він каже собі: „Цьому молодику потрібні лише капітанські погони. Нехай спокійно відбуде свій термін, не стану йому заважати. Що рідше матиму з ним справу, то краще для нас обох“. А в іншому випадку командир знає, що хлопець справді хоче служити, що його мета — навчитися бути капітаном. Тоді він і поводиться з ним відповідним чином. Але тебе мої командири не знають, ти для них — темна конячка. А враховуючи твоє ставлення до мене, яке ти, сідомо чи несвідомо, перенесеш і на своє нове начальство… Коротше, я зроблю ведмежу послугу тому шкіперу, на чий корабель призначу тебе служити.

— А ти не боїшся зробити ведмежу послугу екіпажу корабля, командиром якого я стану?

Батько посунувся вперед і буквально наскрізь пронизав мене поглядом.

— Ти такий невпевнений у собі? Вважаєш, що не впораєшся?

Я розгубився. Не міг сказати ані „так“, ані „ні“. З одного боку я справді відчував невпевненість — але не в собі, не в своїх здібностях, а в досвіді, кваліфікації, вмінні керувати людьми; зрештою, мені було лише двадцять три роки. Разом з тим я не сумнівався, що в майбутньому, не такому вже й далекому, зможу стати гарним капітаном. Але не зараз…

— Я… я не знаю.

— От і перевіримо тебе, — відповів батько. — Вийде — чудово, а якщо ні — тоді я призначу на твій корабель досвідченого старшого помічника, який допомагатиме тобі з виконанням капітанських обов’язків.

„Ну ні!“ — рішуче подумав я. — „Не дозволю так зганьбити мене, краще вистрибну зі шлюзу у відкритий космос…“