Василий Бережной - Лабiринт (на украинском языке)

Една слухняно сiла, проте переляк по зникав, зачаївся в її очах.

- Розумiєш, менi здається, в мене розгвинтився гвинтик...

- Перестань, - сердито сказав Джеймс, - нiчого нюнi розпускати. Було б гiрше, коли б ми потрапили в минуле. Час - це така... така функцiя... Та що ви, будiвельники, в цьому тямите?

Вiн довго ще розмiрковував уголос, пересипаючи мову науковими термiнами i навiть формулами, так що Една справдi не могла нiчого второпати, тiльки клiпала очима.

Тим часом пiдiйшла офiцiантка, жiнка середнiх рокiв, запитливо глянула вицвiлими очима.

- Як завжди! - кинув Джеймс.

Офiцiантка, трохи повагавшись, пiшла. I незабаром принесла якiсь крученики, залитi кремом, а замiсть кави - зелений паруючий напiй. Коли Джеймс попросив вiскi з содовою, жiнка не зрозумiла, перепитала кiлька разiв, зрештою сказала, що про таке й не чула. Кук-Соммерс тiльки пирхнув, узяв ножа i виделку та й почав їсти.

- Мабуть, треба ложечкою, - прошепотiла Една. - Якесь желе...

- Принесла стара вiдьма чортзна-що! - розсердився Джеймс, кладучи ножа i виделку. - Хiба тут розбереш? Мабуть, синтетика.

Свою порцiю, проте, вiн ум'яв швидко, залпом випив зелену рiдину, аж прицмокнув. Една ж тiльки покуштувала того желе, а до напою й не доторкнулася.

- Ти чого, Мiзинчику? - вже лагiднiше спитав Джеймс.

- Швидше ходiмо звiдси.

- Встигнемо, - сказав, розгортаючи газету. - Розрахуємось i пiдемо. О, тут ось дещо цiкаве... Запрошують на лекцiю вiдомого фiзика. Ану поглянь, чи не знаєш де це?

Една подивилась на рядки оголошення:

- Так, тут мусить бути Лекцiйний зал. Це внизу, вiд Атланта, здається, п'ятий чи шостий поверх углибину. Розумiєш, за нашим проектом...

Не договорила, бо саме наблизилась офiцiантка. Та й узагалi, Една почувалась не в своїй тарiлцi.

Кук-Соммерс дiстав iз внутрiшньої кишенi пiджака грошi i подав офiцiантцi фунт. Щось в її очах змигнуло, наче якесь недовiр'я чи подив, повертiла папiрця в руках, буркнула: "Один момент" i швидким кроком подалася до своєї каси.

- Тепер ходiмо, - пiдвiвся Джеймс, - здачi я не буду чекати.

Насправдi ж вiн вiдчув, що з тим фунтом щось не так, i вирiшив якомога швидше забратися звiдси: Звичайно, Кук-Соммерс не тiкав, нi, нi, вiн респектабельний джентльмен, та й чого, власне... Просто треба поспiшати на лекцiю.

- Менi справдi пощастило, Мiзинчику, - виступить фiзик!

Та коли безшумний лiфт швидко спустив їх униз - це був сьомий пiдвальний поверх - i вони побачили афiшу, Джеймс зрадiв ще дужче - тема лекцiї була сформульована так: "Дещо про слабку взаємодiю"!

- Маєш подарунок на день народження, - все ще винувато посмiхаючись, тихо сказала Една. - Але до початку лекцiї таки довгенько... Треба звiрити час.

Виявилось, Еднин i Джеймсiв хронометри вiдставали не менш як на три години. До початку лекцiї було бiльше години.

- Ми ще можемо навiдатись... до того, нашого Лондона, - кинула благальний погляд Една.

- Е, нi, Мiзинчику, я не хочу ризикувати. Таке, знаєш, може й не повторитися. А чого досягла фiзика елементарних частинок - менi не просто цiкаво, а необхiдно знати. Ну, не насуплюйся, Мiзинчику, в такий день... Нам страшенно пощастило!

- I що ви, фiзики, бачите в тих елементарних... - зiтхнула Една.

- Е, коли б ти знала. Як сказав наш професор, на них тримається все - i майбутнє, i минуле, вся свiтобудова. Без них не могли б iснувати атоми та, зрештою, i вашi будiвельнi матерiали. Та й ми з тобою. Вловлюєш, Мiзинчику?

- Я не заперечую тих частинок, нехай собi будуть...

- Не заперечуєш? Ти великодушна, Мiзинчику. - Джеймс поплескав її по плечу. - Я просто зворушений, що ти не заперечуєш.

- Ану тебе, - махнула рукою дiвчина.

- Ти казала, за вашим проектом, тут є всякi зали...

- Може, заглянемо у виставочний? Зажди, на якому ж вiн рiвнi?.. Ходiмо швидше, здається, нас шукають... Не обертайся.

Една вхопила його пiд руку i повела до лiфта.

- Хто шукає? - тепер уже перейшов на шепiт Джеймс.

- Офiцiантка i якийсь тип - сутулуватий, бiла тенiска, чорна краватка.

Вигук "Хелло!" вони почули, вскочивши до кабiни.

- I якого їм дiдька треба? - обурився Джеймс. - Сутулуватий, кажеш?

- Еге. Може, мало заплатив...

- За отой мiзерний ленч? Не може бути! А взагалi, не хотiлося б встрявати... Ну та раз утекли... Хоча ми й не тiкали. Трохи поспiшили, кому яке дiло? Чорти б його взяли, того типа.

- Чи не краще повернутись додому?

- Нi в якому разi! Треба хоч трiшки познайомитися з майбутнiм!

Една, щоб заплутати слiди, манiпулювала кнопками в кабiнi, наче грала на роялi. То вони вискакували на дах, то, перейшовши до iншої шахти, шугала вниз. Тим часом вона пригадала, що Виставочний зал розташований поряд iз театром. Спустилися туди. У вузькому примiщеннi, що дугою огинало хол i театр, саме розташовував свої картини iндiйський художник - невисокий чоловiк з блискучими очима i густо зарослим обличчям.

- У вас ще не вiдкрито? - iз жалем спитала Една. - А ми так хотiли оглянути...

- О, прошу, будьте ласкавi, дивiться. - Художник посмiхнувся, пiд чорними вусами забiлiли зуби. - Це мої найновiшi роботи.

Подякувавши за люб'язнiсть, Една i Джеймс поволi рушили вздовж правої стiни, попiд якою вже стояло з десяток картин. Усi вони вiдзначались темно-зеленим колоритом, причому з першого погляду важко було розгледiти, що там зображено.

- "Танцюючий Шiва"... - прошепотiла Една. - Але де вiн? Ти бачиш?

- Щось не дуже видно...

Художник, певне, почувши їхнi реплiки, гукнув:

- А ви не поспiшайте, дивiться i побачите!

Справдi, на темному тлi почав проступати образ багаторукого iндiйського бога, з кожною секундою все чiткiше i чiткiше.

- Зворухнувся... Бачиш? Бачиш? - зашепотiла Една. - Невже таки затанцює?

- Оригiнально...

Кук-Соммерс вiдчув легенький доторк до лiктя, обернувся. Бiля нього стояв сутулуватий чоловiк у бiлiй тенiсцi з чорною краваткою.

- Вибачте, сер...

Джеймс почервонiв, побачивши в його руцi фунт стерлiнгiв, той самий фунт, якого вiн дав за ленч. "От халепа! - подумав сердито. - В такому лабiринтi i вистежив! Ще й зуби вишкiрює..."

- В чiм рiч? - запитав стримано, але досить холодно.

Той знiтився:

- Оцей грошовий знак... - пiднiс руку з фунтом мало не до обличчя спантеличеного Джеймса. - Вiн... ваш?

Вiдступати було нiкуди, i Кук-Соммерс, поглянувши спочатку на Едну, а потiм на той злощасний папiрець, вимовив з гiднiстю:

- Так, я заплатив за ленч. Може, мало? То я зараз... - Вiн вийняв з бокової кишенi гаманця.

- Нi, нi, я не хотiв сказати, що мало! - вигукнув молодик зрадiлим голосом. - Навпаки! Старi грошi!.. Розумiєте, я - нумiзмат. Я мушу ще вам заплатити... - Вiн вийняв два новенькi папiрцi i простягнув їх Джеймсовi. Якщо маєте металевi монети... я б з радiстю... Ми, я бачу, колеги.

- Добре, - сказав Джеймс, ховаючи новi грошi в гаманець, - завтра я знову буду тут, адже так, Мiзинчику, будемо?