Василий Бережной - Археоскрипт (на украинском языке)

- А ви даремно вважаєте все це вигадкою, професоре. Ви б навiки прославили своє iм'я, коли б взялися за цю справу...

- Хiба легковажнiсть коли-небудь кого-небудь прославляла?

- Це дуже серйозно.

- Але з мого боку було б легковажно вiдмовитись вiд тiєї концепцiї, яку обстоював десятилiттями... Моя Атлантида - в Середземному морi.

Так вони й пiшли нi з чим. Книжковi шафи холодно блиснули склом їм услiд.

- Таки в'язнемо в пiску, - сказала Марта, коли вони ступили на замощений квадратними плитками хiдник. Чомусь вiдчула безпораднiсть, щемливу самотнiсть.

- Не дамося! - усмiхнувся Туо. Легенько взяв її за лiкоть i повiв до автобусної зупинки.

Марта вiдчувала його мiцну руку, i це пiдбадьорювало.

22

Тепер, крадькома приходячи до Лаконтрiв, Анiта найчастiше знаходила Туо на верандi другого поверху. Тут вiн конструював свiй ПЧП просторово-часовий посилювач. Посерединi дощаного помосту стояло сидiння удвох помiстяться! - все обплутане рiзнокольоровими провiдниками. У невеликiй металевiй шафi, що стояла пiд стiною, вже був змонтований комп'ютер - вiн мав дати необхiднi обчислення. Вiд трансформатора до помосту кiльцями звивався кабель: кiнець його припаяний до металевого гнiзда, в якому Туо закрiпить дiамант.

Туо вивiряв, "доводив" схему. Анiта дивилася на плетиво провiдникiв, каркас, i ця неоковирна споруда, начинена системами оптично-електронних посилювачiв, генераторами, реле, дiелектричними дiодами i трiодами та ще бозна-чим, нагадувала їй великий радiоприймач, тiльки без футляра.

- Скажи, Туо, невже...

Тепер уже вiн затуляв їй рота долонею: на цiй верандi вiн забороняв говорити.

Як тiльки смеркалося, вони сходили вниз - гуляли алеями зоопарку.

- Скажи, Туо, менi аж не вiриться, невже оте, що ти майструєш, зможе... - Анiта повертала до нього веселе обличчя i закiнчувала: - Зможе, як ти кажеш, викривити простiр?

- Якщо все буде точно, без похибки, то зможе. Обов'язково. Дiамант проб'є тунель, вiрнiше - отвiр в просторово-часовому континуумi. Мене тiльки непокоїть оптичне волокно - провiдники фотонiв...

Анiта лише поглядала на нього закоханими очима, i погляди тi говорили: ти зробиш, ти вмiєш, ти знаєш, я тобi довiрилась... Що буде, те й буде... але буде все гаразд! Не то питала, не то стверджувала:

- То що - на Фiлiю?

- Спочатку в Атлантиду, тобто в Америку. Я хотiв би побувати в ООН.

- А я хотiла б на Фiлiю, - мрiйливо говорила Анiта. - I птахiв захопимо... Голубiв, горобцiв, пару папуг. Витримають?

- Якщо ми витримаємо, то й вони...

- I що тебе тримає на цiй грiшнiй Землi? - тулилась до нього Анiта. - Я покину її не вагаючись. Тiльки мами й шкода...

- Люди, Анiто, мiльярди людей над прiрвою... А врятуватися ще можна, ще не пiзно.

- Мама сьогоднi прочитала менi гороскоп: скоро мандрiвка, повна небезпек...

I мрiяла вголос, i насилала на Туо чари химерних вигадок, чари грудного голосу i свого молодого тiла. Туо йшов, як у маревi, i все навколо видавалося прекрасним, казковим. Дихалося легко, ноги ступали пружно, i поетичне чуття прокльовувалось з єства, як пташеня iз шкаралупи - з бiллю i радiстю. Тодi вони починали спiвати - власне, й не спiвати, а мугикати щось невиразне, без слiв, але - душевне. "Що ж таке життя? - шепотiла Анiта. Ну, що воно таке?" Вiн цiлував її i казав: "Життя для мене - це ти, Анiто, ти..."

Повернувшись до котеджу, сiдали чаювати, i Марта, як завжди, розпочинала вечори Фiлiї словами:

- Ну, що ж, усi зiбралися - i люди, i звiрi...

Цi слова сказала вона й сьогоднi, але голос її ледь помiтно здригнувся. Туо подивився на неї i побачив у її великих очах тiнь смутку. Марта схилила голову - буцiмто розглядала тигрика, що, як завжди, умостився в неї на колiнах. Лаконтр сидiв також якийсь зосереджений, нi шкалика, нi пляшки рому перед ним не було. Луїза мовчки розставляла чашечки i блюдця.

Анiта обвела всiх запитливим поглядом i тривожно спитала:

- Що сталося, Марто?

I вже уявила, як навiдались сюди тi... Як прискiпувались i до Марти, i до її батькiв...

- Марто, я тривожусь, скажи... I не усмiхайся через силу, я ж бачу, що тобi не до смiху...

Марта раптом заплакала. Великi блискучi краплi тремтiли на її чорних вiях i падали на груди.

- Це я так... особисте...

Анiта пiдсiла до подруги, взяла її руку в свою:

- Ну, заспокойся, Марто, годi.

Марта подивилася на Туо i заговорила:

- А скажiть, чи так буває на вашiй планетi, щоб от... ну, любляться двоє, хлопець i дiвчина, разом у коледжi, разом на канiкулах, одне слово, нерозлучнi... I раптом з нею трапилось нещастя, вона втрачає здоров'я, i ЇЇ вiдданий друг кидає її одразу, з моменту катастрофи... Звичайно, вона й сама не наважилася б утримувати його коло себе, знайшла б спосiб погасити в нього почуття, може, навiть вигадкою, брехнею. Хай би йшов собi у свiт шукати iншого, щасливiшого захоплення, хай був би щасливим - i то їй полегкiсть... А вiн же одразу, тiєї ж хвилини одвернувся, втiк, ганебно втiк, боячись своїх щедрих обiцянок... скажiть, невже i у вас таке буває? I я ж знаю, я кожною клiтиною вiдчула, як вiн злякався мого нещастя... Я перетлiла вся, в душi в мене згарище, а вiн тепер приходить i бреше, бреше, аби тiльки заглушити свiй сором...

- Був П'єр? - тихо спитала Анiта.

Марта хитнула головою, i знову покотились сльози.

- То було несправжнє почуття, - сказав Туо. - I ви, Марто...

- Не подумайте, що я саме за ним шкодую, - перебила Марта. - Менi тiльки боляче, що отак мiж людьми... А сам вiн став для мене зовсiм чужим. I марно натякав, спiвчував i радiв. Усе те фальшиве i нiкому не потрiбне. Хiба можна вiдновити Парфенон?

- А я торiк була в Афiнах, - обiзвалася Анiта, - в туристськiй подорожi. Так, Парфенон, певне, був прекрасний... Можна собi уявити, як там було урочисто...

Заговорили про славнозвiснi будови давнiх часiв i сучасностi. Храми в Баальбеку, Пантеон у Римi, Айя-Софiю у Стамбулi, Емпайр Бiлдiнг у Нью-Йорку... Показували Туо кольоровi картки i фото. Виявилося, що й Лаконтр кохався в старовинi, побував коло пiрамiд у Єгиптi i в Каїрському музеї. Луїза, ще дiвчиною, їздила до Рима i в соборi святого Петра бачила папський престол, пам'ятає його витi колони iз стародавньої бронзи.

- Все-таки вмiли люди будувати, та й зараз умiють, - сказав Лаконтр.

- Може, колись i новий Центрум збудують! - додала Марта, глянувши на Туо.

- Ну, гаразд. - Марта витерла хусточкою очi. - Усi зiбралися - i люди, i звiрi... То, може, таки почнемо вечiр Фiлiї?

23

Дзвоник тиркнув так несподiвано, що Луїза мало не впустила тарiлку. Хто б це мiг бути в такий раннiй час? Робер, з'ївши перший снiданок, пiшов на роботу, до своїх павiльйонiв, а Марта й Туо щойно почали пити каву...

Луїза подрiботiла з кухнi по коридорчику до вихiдних дверей. Останнiм часом, упевнившись, що влада дiзналася про мiсцеперебування Туо i поки що не реагує, мабуть, вичiкуючи, всi тут потроху заспокоїлись i майже зовсiм забули про обережнiсть. А що як це...