Маленькі дикуни - Сетон-Томпсон Ернест

Вирішили, що цілком вистачить будівлі восьми футів заввишки і завширшки. За декілька хвилин Сем зрубав чотири десятифутові жердини, обтесав їх, а Ян переніс на галявину біля струмка.

– А чим їх зв’язувати? – запитав Ян.

– Мотузком, чим же ще!

– Ні, мотузок не годиться, ми все маємо брати з лісу.

– Придумав! – вигукнув Сем. – Коли тато городив тин навколо саду, то зв’язував кожну пару кілків угорі вербовою лозиною.

– Як я міг забути! Точно! – зрадів Ян.

І хлопці миттю взялись до роботи. Вони силкувались зв’язати докупи верхні кінці жердин гнучкими вербовими лозинами, та в них нічого не виходило – лозини розповзались, щойно їх відпускали. Слизькі прутики раз у раз зісковзували й падали на землю. Хлопці вже було зовсім втратили надію і думали поскріплювати бруси трав’яними джгутами, як раптом почули в себе за спинами чиєсь невдоволене фиркання. Вони обернулись і побачили Вільяма Рафтена, який стояв, заклавши руки за спину – в такій позі, ніби стежив за ними не одну годину. Хлопці сторопіли. Рафтен мав звичку з’являтись там, де щось затівалось і ця справа йому не подобалась, і ніщо не зупиняло його висловити своє невдоволення. От і зараз хлопці завмерли, затамувавши подих в очікуванні реакції Вільяма Рафтена. Звісно, коли б вони гаяли отак робочий час, він розгнівався б і відіслав їх додому, але ці години були відведені їм на розваги. Тому Рафтен лиш запитливо подивився на них і протяжно гукнув:

– Агов, хлопці! (У Сема відлягло від серця: батько сказав би «харцизяки», якби сердився.) – Навіщо марнуєте час? (У Яна похололо в грудях.) Для чого робите дурну роботу, зв’язуючи лозою оцю штуковину? Все одно лоза не триматиме. Краще наробіть перевесел або візьміть уже мотузку в сараї.

Хлопці зітхнули з полегшенням, але навіть дружнє звернення Рафтена могло обернутися добрячим прочуханом, тому Сем прикусив губу в очікуванні. Та Ян пояснив:

– Правила забороняють користуватися тим, чого не мають індіанці або чого не можна знайти в лісі.

– То он воно що! – сказав Вільям, ніби це його дуже здивувало. – Зрозуміло! Ходіть за мною!

Він заглибився в ліс, щось розшукуючи, і нарешті зупинився перед низькорослим чагарником.

– Що це, Яне?

– Не знаю, сер.

– Нумо, подивимось, чи стане тобі сил – зламай гілочку.

Ян спробував. Серцевина ламалась без зусиль, зате кора здавалась міцнішою за шкіру, і в хлопця забракло сили, щоб відірвати навіть вузеньку смужку.

– Це шкіряне дерево, – пояснив Рафтен. – Індіанці завжди ним користуються, і ми ним користувались, як оселилися тут.

Оце так допомога замість прочухана! Все пояснювалось тим, що це був «час для забав». Рафтен пішов, але на прощання нагадав:

– Через півтори години треба годувати свиней.

– От бачиш, – сказав Сем, задоволено усміхаючись, коли Рафтен пішов, – батько зовсім не злий, коли зроблена робота. І як я сам не дотумкав про це дерево! Мені ж не раз розповідали, що коли не було мотузок, використовували це дерево. А індіанці зв’язували лозинами бранцям руки.

Хлопці поздирали кілька смужок лика зі шкіряного дерева і міцно зв’язали вгорі чотири жердини. Потім поставили їх вертикально і розсунули внизу так, що вийшов каркас тіпі або, правильніше, вігвама, бо житло планувалося покрити корою.

Потім вони вирізали з верби довгу гнучку лозину завтовшки в дюйм і, зігнувши її в обруч, прив’язали лозинами шкіряного дерева до кожної жердини на висоті чотирьох футів од землі. Вирубали ще чотири коротших жердини, вбили їх у землю, а верхні кінці прикріпили до вербового обруча. Каркас був готовий, залишалось тільки обкласти його корою.

Хлопчики пішли туди, де лежали зрубані в’язи, і Сем знову показав, як вправно він володіє сокирою. Він прорубав кору одного із стовбурів поздовж, за допомогою кількох дерев’яних клинів краєчком сокири відділив усю кору, – сувій вісім футів завдовжки й фута чотири впоперек. Із трьох стовбурів вони здерли три чудових сувої кори, а з інших – по кілька шматків різного розміру. Великими смугами хлопчики покрили каркас тіпі. Щоправда, ці смуги були надто широкими для верхівки і в той же час не сходилися внизу. Дірки можна було б залатати меншими шматками, аби вдалося їх якось пришити.

Сем запропонував просто прибити їх до жердин і не мучитись, та лише згадування про цвяхи викликало в Яна жах.

– Які цвяхи в індіанців?!

– То чим же вони користуються? – запитав Сем.

– Ремінням і… дерев’яними коликами.

– Але ж у нас жердини з твердого дерева, – заперечив практичний Сем. – Можна забити дубові кілочки в сосну, але в твердому дереві спершу треба просвердлити дірочки. Принести буравчик?

– То ти б ще майстра привів! Це ж зовсім не по-індіанському. Давай гратися за правилами. Ми щось придумаємо. А давай прив’яжемо кору шкіряним деревом!

Сем витесав гострий дубовий кілок, а Ян поробив ним дірочки в кожному шматку кори. Потім він позшивав шматки докупи і вирішив, що споруда чудово накрита. Та коли вони ввійшли досередини, то із сумом виявили безліч наскрізних щілин. Хлопці ніяк не могли позатикувати всі дірки, і тому нашвидку позатикали тільки найбільші з них. На наших «індіанців» чекала священна церемонія розпалення вогню у новому житлі.

Вони назбирали купу сушняку, Ян приготував сірники.

– Та ти що! – критично зауважив Сем. – Хіба це по-індіанському – розпалювати вогнище сірниками?

– І правда, – зніяковів Ян. – Але в мене немає ні кременю, ні кресала, і я не знаю іншого способу добування вогню. Тому якщо ми хочемо мати вогонь, то мусимо запалити сірник.

– А це вже ні! В нас буде вогонь! – упевнено сказав Сем. – Виймай свої сірники. Вігвам без вогнища – все одно що пташка без гнізда!

Ян чиркнув сірником, але сірник погас. Тоді він чиркнув другим, третім… Сем зауважив:

– Щось ти не дуже вправно розпалюєш багаття. Дай-но покажу. Зараз білий мисливець повчатиме індіанця, – додав він уїдливо.

Сем наколов сокирою паличок із сухого соснового коріння, ножем настругав жменю стружок.

– Точно! Я бачив на малюнку процес виготовлення цих паличок. Їх називають «молитовними», – сказав Ян.

– Еге ж, ці молитовні палички добре спалахують, – відповів Сем.

Він запалив сірника, й за мить посеред вігвама палахкотів яскравий вогонь.

– Стара бабуся Невіль все знає про ліс, вона навчила мене цьому.

– А хто ця бабуся Невіль?

– Стара знахарка. Вона живе за вигином ріки.

– А чи немає в неї, часом онуки Бідді? – запитав Ян, раптом пригадавши, що в них у домі була служниця родом із Сенгера.

– Є! Звісно, є! Бідді п’є, мов риба, і весь час згадує, як жила в Боннертоні. З кожною поштою вона одержує листи, в яких її благають повернутися назад.

– Як хороше! – сказав Ян, умощуючись на купі ялинового гілля у вігвамі.

– І справді чудово, – відповів Сем, що сидів з протилежного боку. – Тільки чуєш, Яне, не підкладай більше хмизу. Тут дуже жарко, і, здається, щось не лади в нас із тягою. Може, забилась?

Вогонь палахкотів, а у вігвамі диму більшало. Він пробивався крізь щілини в корі, густими клубами валив у двері й за кілька хвилин викурив із тіпі обох хлопчаків. Очі в них сльозилися, і вони похнюпили голови.

– Може, – припустив Сем, – ми переплутали отвори? – Зробили б двері вгорі – дим тільки через них виходить.

– В індіанців тяга добра, – заперечив Ян, – тож білий мисливець повинен знати, як це робиться.

– А індіанець тим паче, – ущипнув його Сем. – Може, зачинити двері, й тоді дим підніметься вгору?

Так і вчинили. Спершу дим і справді вийшов, та потім знову став збиватися внизу.