Лариса Денисенко - 24:33:42

Мати Гаель вдягла золоту сукню. Взагалi золота сукня була мрiєю кожної дiвчинки з мого двору. Ми марили золотими сукнями, постiйно уявляли себе в них, хоча мало хто з нас мав чiтке уявлення щодо того, як ця сукня має виглядати. Одне ми знали точно: це - краса нелюдська! Якби я тодi знала, що омрiяна нами золота сукня може мати такий вигляд - я б притнула свого язика. Моя фея з великим запiзненням вирiшила продемонструвати менi золоту сукню у всiй її красi. Я сидiла поруч з Емiлiєю i могла помацати тканину. Могла навiть обережно пiдчепити краєць сукнi, пiдтягти до себе i побачити - як воно, менi, в золотiй сукнi. В мене була важлива мiсiя - я перекладала Емiлiї все, що говорила жiнка з чаклунським медальйоном на шовковiй стрiчцi. Я думала пожартувати, сказати Емiлiї щодо того, що цим медальйоном поєднуються серця закоханих, але потiм вирiшила, що з неї досить усвiдомлення можливого арешту за вiдвiдування балету в сланцях. "Медальйон може її добити", - подумала я.

Володарка магiчного медальйона верзла звичайнi маруднi дурницi про широкий шлях, про руку в руцi, про те, що плiч-о-плiч, про те що - нова родина - щаслива країна. Я вже втомилася це перекладати. Бiльш за все мене хвилював мiй чоловiк, в якого був такий блiдий вигляд, наче вiн от-от гепнеться вiд перенервування. Я так загледiлася на Вiтовського, що не помiтила, як переклала: "В принципi, вона говорить все належне та доречне лайно, яке зазвичай проголошується в таких урочистих випадках". Емiлiя подивилася на мене з повагою та запитала: "Рiаллi?" "Ще б пак, - вiдповiла я. - Зараз вам треба пiдiйти до них, вони будуть вам вклонятися". - "Не треба менi вклонятися, за кого ви мене маєте? Це - феодалiзм!" - обурилася Емiлiя Гуїллiм. "А що поробиш?" - запитала я i без зайвих слiв випхала її до наречених. А сама пiдiшла, щоб долонями пiдтримати чоловiка. Вiтовський посмiхнувся менi бiльш впевнено.

А потiм українська частина запрошених верещала "гiрко", чим уводили в прострацiю британцiв - вони нiяк збагнути не могли, чого це нам всiм раптом стало гiрко. Навiщо це взагалi потрiбно? Але це слово та, особливо, дiя, яку воно викликало, засмакували їм швидко, i вони почали з ентузiазмом вигукувати: "гiрко, гiрко, гiрко"! А тодi рахувати поцiлунки. Всi пили шампанське, дарували квiти володаркам чарiвних медальйонiв. Я з Вiтовським захотiла усамiтнитися. Вiн заспокоївся та виглядав щасливим. "Знаю, знаю, поводився як пришелепкуватий iдiот". Ми принишкли в кутку та цiлувалися, аж поки не почули, як "гiркують" та рахують нам, а Макс, веселий та несамовитий, наближається до нас з вiдкоркованою пляшкою шампанського, що стирчить з його кишенi, втопивши вуха в кришталевi бокали, а поруч верещить Гаель, яка теж наближається до нас - з фотоапаратом.

Ми цього не помiчаємо. Нiколи не помiчаємо, не вистачає часу, проникливостi та спостережливостi. Можливо, ми це помiтимо тiльки в старостi, коли сидiтимемо, роздивляючись старi фотокартки: що в щастя - дiвочий смiх дорослої жiнки, його вуха поглинають дзвi н кришталевих келихiв з шампанським, а очi в нього - очi дорослого хлопчика, який довiряє iншим, вiрить собi та вчиться жити своїм життям.