На дальних берегах. Том первый - Sgtmadcat

- Е у нас така приказка: де два припольця, там три гетьмани. Один за кшездцив, инши за залесцив, а трети, як хер миж ног - против усих. Перед вийною Кшездци почали вийська мобилизовувати. А наши не дуже хотили за них помирати, так що килька полкив перед видправкою збунтувалися. Коли вийська збунтувалися, старих воевод та администрацию турнули. И, поки в Ожекшиче думали та рядилися, залиська партия, тишком, з Залесьем договир пидмахнула. Про дружбу, спивпрацю, а головне - вийськову допомогу и захист. И е у мене таке видчуття, що Залисци до цього були готови. Я спати лягав - над ратушею кшездський прапор висив. А просыпаюся — Залеський! И по всих перехрестях - десять чоловик солдатив з гвинтивками.

- Ну наши долго не рассусоливают, когда земля сама в руки падает.

- Так я заметив. Ви як ведмидь. Лапи коротки, жопа товста, а як захоче зжерти - на кони хрен ускачешь, - Михай раздраженно отмахнулся, - Я ж казав, що я молодий - дурной був? Загалом виришив Василь з хлопцями, пид шумок, кинути кшездские будинки обнести. Мене на стреми поставили и давай шурувати. А тут, звидки не визьмись, грузовик з солдатами! Я хотив крикнути, а мене як скрутило! Вси мышци в тили звело, ниби судорогою, не крикнути, ни пискнути. Як стояв, так кулем на землю и повалився. Це я потим дизнався, що ваши ГБшники хитрому прийому навчени, який людини парализуе. А тоди злякався до смерти!

Ваши до мене дружинника приставили, а сами до дому. Окружили його и Василя з усиею бандою повязали. Вивели на двор и давай в карманях шукати. Витягують годинник, гроши, одяг: "Ясно - мародер". Видводять за кут и бах! Видводять за кут и бах! Я вже з життям прощаюся, тут дружинник мене пинае: "Ти дида Тараса, внук, чи що?". Я кажу: "Так". Вин каже: "Ну тоди дуй до дому. Тарас тебе, за таки справи, сам прибье". И, коли я через палисадник перелиз, у небо стриляе...

- Знакомый, что ли?

- Так. Односельчанин дидив. Не обманув, до речи... Дид мени за це таких пиздюлей всипав, що я тиждень на дупи сидити не мог.

- Было за что... У нас с мародерами не цацкаются. А как ты, с нашей стороны, обратно в Кшездь попал?

- Та я, писля цього, з дому не висовувався. Думав шукати будуть. А тут Гаврило Стець. Це я вид нього дознався, що я - Корецький по батькови. Як вже вин прознав - не ведаю. Прознав и почав мени в вуха спивати, що мол тут я - голитьба, а там - уроджений княжич! Пидбив мене кордон перейти, поки остаточно не закрили.

- А ему что с того, что ты княжич?

- Не знаю. Може думав, що я зможу на якийсь наслидство претендувати, або що батько вид мене видкупиться и грошей дасть и йому з цього щось обломиться. Гаврило вин такий. Був… Працювати не працював, а гроши водилися.

- Был?

- Так, але до цього справа ще дийде. Наливайте ще пан. Ви так и не сказали, як вам сало?

- Прям как мамка моя делает. Только тоньше. У нас, в Долгоморске, сало на рынке такое, что прям с мою ладонь. Состаришься, пока просолится. Зато уж если просолилось, так не оторваться.

- У нас теж... А тут немае у людей ни якой культури на цей счет. Ни на счет сала, ни на счет горилки. Пьють цей свий ром и рибою закушують. Рибою пиво треба закушувати! Одне слово - дикари! А в Порто сеньйори сушеной свинячой ляжкою давляться. Як пидметка - в товщину паперу ризати треба, щоб прожувати. «Хамоном» наивають. И горилку свою, «агуардиенте», теплою пьють. Про яку культуру тут говорити можна?

Капитан сочувственно покивал и предложил тост за культуру питья. Михай, которого от воспоминаний о теплой горилке передернуло, с радостью его поддержал.

- Ну и, я так понял, перешли вы границу, - Капитан с выдохом стукнул рюмкой по импровизированному столу, - И что?

- И попалися. Два тижни в кутузци сидили и плакалися, що ми ни яки ни шпивони, а биженци вид безбожной Залеськой влади. Я ще, по дурости, сказав що я князя Корецького позашлюбний син, а вони мени кажуть, що запитували - сказали там не знають таких.

- Но все таки поверили, что вы не шпионы?

- Так. Тильки легше вид цього не стало. Тому як раз ми не шпигуни, то вийськовозобовьязани и потрапляемо пид мобилизацию... Я тоди Стеця чуть не придушив... Залисся з кресей тильки добровольцив набирало. А у кшездцев справи йшли херово - вони всих гребли. Добре мени розуму вистачило про ремисниче училище сказати - мене в артилерию направили. А ось Стець в пихоту угодив…

- Понятно, откуда ты с пушкой обращаться умеешь

- Ни! Так то я пиднощиком снарядив був. Потим зрозумив, що не по мени робота и к водиям в учни напросився. Не скажу, що дуже легко було, але все ж краще, ниж на своёму горбу тягати… - Михай закурил еще одну папиросу и задумчиво уставился в никуда, - А ще, я там першу людину вбив. Ну як вбив..? Хорунжий у нас був. Бартош... Ридкосна скотина. Здоровий чорт и дуже припольцив не любив. Кожен раз як чув, що ми миж собою на своему розмовляемо, в вухо бив. Ми тоди в одному сели на постий встали. Мене часовим призначили - машини охороняти. А Бартош до мене пидходить и каже: "Он там моя хата. Я до шинка и щоб, коли повернуся, вона натоплена була". Я йому намагався сказати, що пост залишати не можу, а вин мени в морду дав и пишов. Що робити? Я його тоди дюже боявся. Думаю - зроблю вигляд, що обхид робити пишов, добижу до хати, дров в печь пидкину и добре буде.

- Ну такое хорошим закончится не могло, - понимающе кивнул Капитан, - Но ты продолжай.

- Я дров пидкинул, Бартош пьяний прийшов, спати влигся... Вранци до нього сунулися, а вин уже весь синий лежить. Угроев... Я, коли дрова пидкидав, про заслинку забув, з переляку, хоча дид завжди талдичил, щоб коли пич топиш, её перевиряв. Потим шибко боявся що допитуватися почнуть, хто печь топив, але всим плювати було. Угорев по пьяни и угорев. Отпевавши,