Константин Деревянко - Украинка против Украины

Не абы какая "ідейна одвага" нужна, чтобы судить и рядить обо всем на свете, смутно представляя себе, о чем собственно говоришь. Философы якобы "не винайшли нового "духу законів". Очевидно, имеется в виду знаменитый труд Монтескье "О духе законов", в котором философ писал: "Бог относится к миру как создатель и хранитель; он творит по тем же законам, по которым охраняет; он действует по этим законам, потому что знает их; он знает их, потому что создал их, и он создал их, потому что они соответствуют его мудрости и могуществу… Как существо физическое, человек подобно всем другим телам управляется неизменными законами; как существо, одаренное умом, он беспрестанно нарушает законы, установленные Богом, и изменяет те, которые сам установил. Он должен руководить собой, и, однако, он существо ограниченное; как всякое смертное разумное существо, он становится жертвой неведения и заблуждения, и нередко утрачивает и те слабые познания, которые ему уже удалось приобрести, а как существо чувствующее, он находится во власти тысячи страстей. Такое существо способно ежеминутно забывать своего Создателя и Бог напоминает ему о себе в заветах религии…". В XIX веке было много философов, использующих и развивающих его идеи. Украинка, видимо, не читала не только их, но и самого французского философа.

Для молодой девушки не существовало европейской философии от Сократа и Платона до Канта и Гегеля (в XX веке А. Уайтхед констатировал, что "вся европейская философия — это замечания на полях диалогов Платона"). Происхождение человека она, как и все материалисты, представляла себе просто: от обезьяны. Наверное, думала, что наука это доказала, и повторяла прописи дарвинизма. Не зная того, что Дарвин, как известно, дарвинистом не был и в финале своего "Происхождения видов" написал: "Есть величие в этом воззрении, по которому жизнь с ее различными проявлениями Творец первоначально вдохнул в одну или ограниченное число форм…" Но разве собственное невежество могло ее смутить?

"Християни, правда, боролись виключно духом, але й убивали дух, так, як ні один цезар не вмів убивати". Цель жизни христианина — стяжание Святого Духа. Так какой же дух они убивали? Понятно какой: нечистый.

"Вони вірне зберегли формулу, взяту від теократів жидівських: "Нема правди й розуму, як тільки в мені", — і, прикрасивши її мученицькими пальмами, передали її в спадок, по праву, всім ідейним тиранам дальших віків". Теократы, уже по самому смыслу слова "теократия", находят истину не в себе, а в Боге. А "теократи жидівські" четвертую тысячу лет придерживаются Закона Моисеева, который начинается так: "Я есть Господь Бог твой, да не будут тебе боги иные, кроме Меня". Так говорит о себе Бог, поэтому никакой "теократ" сказать этого о себе не может. А если человек говорит о себе так, то он, скорее всего, атеист. Или атеистка.

"Д. Ганкевич, либонь, помилився, ставлячи християнське мучеництво і прозелітизм прикладом політичної, партійної боротьби. Адже перші християни ніякої політичної партії з себе ніде не творили і творити не бажали, хоч і як їм накидали ту роль їх вороги. Вони охоче пробачали своїм релігййним адептам їх політичні гріхи і класові привілеї". Какие могут быть "політичні гріхи", если грех — это нарушение воли Бога? Христос учил христиан "отдавать кесарево кесарю, а Божие Богу". Они так и поступали. В итоге рабовладельческое общество рухнуло.

"Якобінці" крайньої апокаліптичної фракції хоч і нетерпеливо, а все-таки покірно вижидали, поки Господь сам зробить революцію в Римі, як зробив колись у Содомі й Гоморрі, сами ж по-рабськи підставляли то одну щоку, то другу під римську залізну правицю, а потім радо віддавали останню сорочку християнсько-візантійським благочестивим кесарям". Как известно, в средние века культурный уровень христианской Византийской империи был наивысшим в Европе (пока ее не разграбили и не разрушили крестоносцы). И никто из византийцев "останню сорочку" не снимал.

"Тоді почалась справді систематична і методична проповідь чисто етичних принципів, спільних християнству з загально-людським гуманізмом, до того ж часу її не було". Видимо, общечеловеческий гуманизм — это тот, который без Христа.

Прочитав Ганкевичу лекцию по истории христианства, она констатирует: "кожна партія, по його думці, мусить мати свій абсолют і боронити його фанатично, хоч би й з свідомою одвагою незаконності, аби енергійно". Политика и этика у него далеко расходятся. Отсюда вытекает множество следствий. Украинка выступает против одного из них: "Взагалі цікаво б знати, що думає шановний публіцист про те, чи не час би, власне, постаратись впливовим публіцистам ужити свого впливу до оздоровлення полемічного стилю в пресі і на трибуні?.. Час уже встановить виразну різницю між корчемним та публіцистично-ораторським стилем хоч принаймні передових партій". Да уж, передовая партия — это вам не корчма. Если в корчме могут убить только случайно, то передовая партия к этому долго и основательно готовится и делает все с государственным размахом.

Украинка начинает анализировать этот существенный вопрос:

"Що таке людська крівця і як годиться нею господарити. Ганкевич клянется памятью "великих років 1793–1794" и святыми для него "принципами 1789 р.". Она начинает спорить со старшими "товарищами" о том, как надо правильно "господарити" человеческой кровью: "Придивімося ж… до того, як д. Ганкевич, слідом за Енгельсом, канонізує ту святиню, якій, на його думку, мусять поклонятись всі під карою ідейної смерті. Енгельс сказав, що в великі, незабутні роки 1793–1794 цілий люд французький покинув на хвилину геть всяку трусливість, і самолюбство, і буденщину…" На этом рукопись обрывается. Статья была послана Ганкевичу для публикации, но он ее не напечатал. Только после смерти в 1931 г. в его архиве была найдена первая часть. Так мы и не знаем, чем закончилось сражение Украинки против Ганкевича и Энгельса. Могло быть и так, что революционные потомки просто "почистили" архив. Впрочем, кое-что можно предположить.

Ганкевич в вопросах этики следовал Ленину, который учил, что мораль — понятие классовое. Что выгодно пролетариату — то и морально. Что выгодно пролетариату — знает пролетарская партия; что знает партия — формулирует ЦК, что формулирует ЦК — решает Политбюро, а решение Политбюро зависит от Генсека. А Украинке, если она ему успела надоесть со своими поучениями, Ганкевич мог процитировать известные строки про любопытных мужиков: "Мужики цікаві стали, чи ті кості білі всюди, чи блакитна кров проллється, як пробити пану груди?" Кто из двух революционеров был круче, история умалчивает. Открытым также остается вопрос: кто воспитает "воспитательницу"?

2.9. Утопический анализ утопии

В 1906 г. вышла работа "Утопія в белетристиці": "В літературному значенні утопія — образ прийдешнього життя людського громадянства, змальований на тлі якогось… ідеалу". Одни литературные утопии имеют шансы на воплощение, другие — нет: "В науковому значенні утопія — якась така теорія впорядкування громадського життя, що немає ніяких шансів на здійснення і через те їй "нема місця" в реальному світі".

Украинка ищет такие литературные утопии, которые точнее всего предугадывают будущее: "Коли з’явиться щирий мистець і покаже нам "на незмінному ґрунті" нові, справжні картини, повні художньої правди і нерозлучної з нею краси? Вже ми бачимо "предтечу" в постаті Метерлінка, що готує "шляхи господні" в пустині, досі неплідній, белетристичної утопії".

Итак, во время первой русской революции точнее всего о будущем говорил Метерлинк. Что же он говорил? Оказывается, Метерлинк — это Екклезиаст наоборот: "Оливне гілля" написане стилем Метерлінка, цебто мовою поета-філософа з пророчими нахилами… Так писав би Екклезіаст, якби він відродився в оптимісті. Метерлінк нам говорить, що ми живемо в плідну та рішучу добу, що віки прийдешні заздримуть нам, свідкам зорі нової ери. Дарма, що курява, збита великим рухом людськості, сліпить нас — від того не меншає величність руху. Ми перебуваємо добу основного обновлення світогляду, а нове розуміння світової системи конечне приводить до нової моралі і психології". Это все писалось накануне кровавой мясорубки XX века (которую предсказывали Достоевский, Соловьев, Леонтьев и некоторые другие).

"Ми виходимо з періоду релігійного і вступаємо в період науковий, хоч і блукаємо ще навколо правди при димних світачах гіпотез, а магічні слова ще й досі керують нами. Хоч релігійність "випарувалася" з нашого життя, але сума справедливості, добрості, громадської сумлінності все більшає, бо такий, видко, закон розвитку людськості, тільки ми не знаємо ще формули сього закону. Кожне наукове відкриття — а їх так багато в наші часи — додає нову рису до того великого невідомого, що мріється на нашому горизонті, тільки ми ще не вміємо поєднати до купи ті риси… А поки що — ми ждемо, але наше ждання повне життя й поривання вперед, кожний новий факт будить нашу думку, не дає їй заснути і тим рятує її й насвід смерті". И сейчас некоторые ждут, что наука предоставит им мифический "закон розвитку людськості". И не желают учитывать опыт XX века.