Анатолий Костецкий - Постукай у моє вiкно (на украинском языке)

Далi пояснювати не було потреби. Ми чудово зрозумiли план Славка.

- Але ж вiн може втекти! - злякалась Вiтуня.

- Мовчи, - обiрвав її пошепки Сергiй, - бо почує. Краще ходи навколо й розмовляй з ним, щоб нiчого не пiдозрював.

- А про що? - поцiкавилась Вiтуня.

- Про що хочеш. Казку розкажи.

- Яку?

- От недотепа! - скипiв Сергiй. - Та хоч "Плескачика".

- Я знаю тiльки вiршами...

- Це те, що треба! - встряв Вiтько, бо Сергiй ось-ось закричав би. А кричати не можна, Гриня злякається.

- Добре, - погодилась нарештi Вiтуня й почала:

Якось каже дiд бабусi:

- Розпали вогонь в печi

та для нашої Ганнусi

ти плескачика спечи...

Вона походжала перед пiд'їздом i голосно декламувала. А Гриня сидiв на самому краєчку козирка й уважно слухав.

У цей час я та Сергiй стали спина до спини, Вiтько пiдсадив Славка, а той спритно скочив нам на плечi. Але... до козирка не дотягся.

- Ставайте навшпиньки! - просичав Вiтько, який керував операцiєю. - Не дiстає!

Ми, крекчучи, бо Славко таки важив чимало, звелися навшпиньки.

- Є! - почувся Вiтькiв радiсний шепiт.

Ми глянули вгору й побачили, як Славко вправно пiдтягнувся i блискавично перекинув тiло на козирок. Ще якась мить - i Гриня був у нього в руках!

- Славi - слава! - закричали ми. - Хай живе найкращий гiмнаст у свiтi!

I тiльки тут я раптово помiтив, що з-за рогу будинку за нами весь час, поки ми дiставали Гриню, стежив якийсь хлопець. Я бачив його кiлька разiв i до цього - вiн, мабуть, мешкав у сусiдньому будинку, тож вирiшив гукнути його до нас. Але вiн раптом немов ошпарений сiпнувся й так дременув - аж п'яти заблищали!

"Так це ж вiн, - одразу здогадався я, - колишнiй хазяїн Гринi!.. Ач, як дременув! Соромно стало, що вигнав бiдолашного птаха з дому!"

Я хотiв був кинути йому навздогiн кiлька "гарячих" слiвець, та мене збив Славко.

- От що таке гiмнастика! - гордо сказав вiн, коли спустився. Рекомендую всiм: найкращий вид спорту!

Ми дружно погодились i вiдразу ж вирiшили гуртом записатись на гiмнастику.

- А дiвчат беруть? - захвилювалась Вiтуня.

- Вiзьмуть, - заспокоїв її Славко. - Я за тебе попрошу.

Ми ще погомонiли про Гриню, про Славчин подвиг i про користь гiмнастики та розiйшлися по домiвках - уроки вчити. Наближались веснянi канiкули, i нам не хотiлося псувати оцiнки за чверть.

Канiкули - це добре, але...

Третю чверть я закiнчив майже на "вiдмiнно". Чому майже? Бо зi спiвiв та малювання в мене були четвiрки.

Зi спiвами ясно. Голосу та слуху в мене нiколи не було. "Викапаний тато!" - казала мама, коли ми з ним "давали концерт", тобто спiвали дуетом i натирали пiдлогу.

А з малюванням сталася прикрiсть.

Наприкiнцi чвертi нам задали намалювати склянку з чаєм. Малювати я люблю, тож одразу засiв за малюнок. Щоб усе було по-справжньому, як у життi, налив у склянку чаю та поставив її перед собою.

Коли я вже розфарбував свiй малюнок, прийшов Славко.

- Малюєш? - поцiкавився вiн.

- Малюю, - вiдповiв я. - Вже кiнчаю.

- А в мене не виходить.

- Чому? - здивувався я.

- Та знаєш, - пожалiвся Славко, - спершу я намалював, а потiм подумав: чай малювати з цукром чи без? Поспитав у мами. Вона сказала з цукром, хiба ж то чай без цукру! Я й почав знову, та нiчого не вийшло.

- Та невже? - посмiхнувся я.

- А ти сам спробуй! - розсердився Славко й пiшов.

А я сiв за стiл i почав думати: як же й справдi намалювати чай, щоб видно було, що вiн iз цукром? Але нiчого не придумав. Тодi я просто написав на малюнку: "Ц_е_й ч_а_й - i_з ц_у_к_р_о_м!"

- Почепцов! - викликав мене наступного дня Микола Олександрович, учитель малювання. - Це що за жарти? - i вiн тицьнув менi мiй малюнок.

- Це не жарти, а "Чай iз цукром", - сказав я.

- А де видно, що вiн iз цукром?

- Так я ж написав!

- Я бачу, що н_а_п_и_с_а_в, але ж у нас урок м_а_л_ю_в_а_н_н_я! Тому треба не п_и_с_а_т_и, а м_а_л_ю_в_а_т_и! - обурився вчитель i влiпив менi трояка. В результатi - четвiрка у табелi.

Та коли не зважати на це, все було не так i погано. Мама радiла й дивувалася, чому я раптом зробився майже вiдмiнником. А тато навiть промову виголосив - про позитивний вплив домашнiх тварин на учбовий процес.

А наступного дня...

А наступного дня тато рано прибiг з роботи й весело сповiстив, що його посилають у вiдрядження до Чернiгова. Мама страшенно зрадiла й одразу вирiшила, що ми поїдемо всi разом. Я не буду вулицями тинятися, та й у Чернiговi живе татова мама, моя бабуся, якої ми давно не бачили. Тож ми погостюємо у бабусi та й Чернiгiв оглянемо.

Iдея була чудовою, коли б не... Гриня! Взяти його з собою неможливо. Не кидати ж напризволяще!

- Це не проблема! - сказав тато. - Домовся з хлопцями. Гадаю, вони допоможуть...

Славко й справдi радо погодився взяти Гриню до себе на час канiкул.

- Тiльки гляди, - попередив я, - не випускай його бiльше! Та годувати не забувай.

- Все буде нормально! - поклявся Славко. - Їдь i не переживай.

I я поїхав.

Майже всю дорогу до Чернiгова я думав про Гриню. "Бiдолаха, думав я, - як вiн без мене? Чи добре йому? Чи не голодує?"

У Чернiговi в нас було стiльки справ, що я, чесно кажучи, навiть iнколи забував про Гриню. Та канiкули збiгли швидко, татове вiдрядження - теж, i ми поїхали додому. I знову всю дорогу, вже до Києва, я думав лиш про нього.

Тiльки-но ми помилися з дороги й розпакували валiзки з гостинцями, як я помчав до Славка.

Постукай у моє вiкно!

Славко зустрiв мене чомусь не дуже радiсно.

- Повернувся, мандрiвник, - пробурмотiв вiн замiсть вiтання.

- Повернувся! А чого ти став такий гордий?

- Який там гордий! - вiдмахнувся Славко. - З Гринею щось не те...

- Як не те?! - злякався я. - Що з ним? Кажи! Де вiн?

- Заспокойся, он вiн, у коробцi. Де ж йому бути! Але, знаєш, як тiльки ти поїхав, Гриня страшенно засумував. Напевно, за тобою.

- Де коробка? - перебив я Славка.

- Он у кутку...

Я побiг до коробки й зазирнув у неї. Гриня нерухомо сидiв у куточку, весь наїжачений i дуже сумний.

- Гриню, - покликав я тихенько, - я приїхав. Привiт!

Вiн тiльки скоса позирнув на мене.

- Ти не впiзнав мене? Це я, твiй хазяїн!

Гриня навiть не ворухнувся. Перед ним стояла тарiлка майже на всю коробку. Видно було, що Гриня й не торкався їжi.

- Не їсть? - поспитав я Славка.

- Не їсть...

- А навiщо така здоровенна тарiлка! - накинувся я на нього, бо не знав, що й сказати.

- Не чiпляйся до тарiлки! - огризнувся Славко. - Тарiлка в самий раз. То Гриня замалий для неї.

Я взяв коробку, вiддав Славковi тарiлку й подякував.

- Е, чого там! - кинув Славко, й очi в нього стали сумними, як у Гринi.

Ми попрощались, i я понiс Гриню додому.

Вдома я про все розповiв татовi.

- Нiчого, - заспокоїв тато, - iди лягай, все буде добре!

Заснув я аж перед свiтанком. А вранцi, тiльки-но прокинувся, вiдразу побiг до кухнi.

Там за столом сидiв сумний тато. Бiля плити, така ж сумна й тиха, поралась мама. А на пiдвiконнi нерухомо сидiв Гриня й дивився у вiкно.

- Зрозумiв? - спитав тато, коли я побачив, куди дивиться Гриня.

- Зрозумiв... - ледь видушив iз себе я i, нiтрохи не соромлячись, заплакав.

- Розкис, як дiвчисько! - сказала мама й сама раптом схлипнула.

- Нiчого не поробиш, - розвiв руками тато. - Вирiшуй сам... - i вони з мамою пiшли в кiмнату.

А я пiдiйшов до Гринi, який так i припав до вiкна, i знову глянув у двiр. Там, неподалiк од майданчика, гордо й незалежно походжали чорнi-чорнi, аж металевi, граки. "А що вирiшувати! - подумав я. Тепер йому в коробцi не життя... " Я провiв долонею по його настовбурченому пiр'ю, вiдвернувся й кинувся геть.

За кiлька хвилин я оббiг наше товариство. Ми зiбралися на майданчику, посiдали на гойдалки i довго-довго мовчали. А навiщо говорити, коли й так усе зрозумiло!

Дивна все-таки рiч - тримати вдома птаха! Здається, вiн так звикає до тебе, що нiколи, ну просто нiколи-нiколи в життi вам не розлучитись. Але приходить година, коли якась сила, набагато дужча за твою любов, кличе його до с_в_о_ї_х! Адже в усiх-усiх на свiтi є с_в_о_є, найдорожче, рiдне. Так-так, i в кожного птаха, як i в людини, теж є батькiвщина, друзi, батьки... А без них не може нiхто!

Багатоголосий лемент пташиної зграї перервав нашi думки. Граки раптом дружно знялися в повiтря й помчали на схiд, у поля та лiси, де на них чекали рiднi гнiзда.

- Ну що, - промовив Сергiй, - пора?

- Пора... - вiдповiв я, бо чудово його зрозумiв. Я пiдвiвся з гойдалки й побiг додому.

Повернувся я з Гринею в руках. Вiн сидiв у мене в долонях i навiть не ворушився - так i прикипiв поглядом до кiлькох самотнiх гракiв, якi ще походжали навколо майданчика.

Хлопцi оточили мене, - кожен звернувся до н_а_ш_о_г_о Гринi. Востаннє...

- Бувай, - тихо сказав Сергiй.

- Салют, - махнув рукою Славко.

- Прощавай, - кинув Вiтько.

А Вiтуня лиш голосно схлипнула.

- До побачення! - мовив я i розтулив долонi. Гриня радiсно стрепенувся, щосили змахнув крильми i - стрiлою помчав до гракiв. До своїх гракiв!

- Навiть не озирнувся! - пробурмотiв Славко. - Правду кажуть - як вовка не годуй...

Але ми так поглянули на нього, що вiн знiтився.