Лариса Денисенко - Кавовий присмак кориці.

Я набрав його мобiльний. Зв'язку не було. Я набрав його домашнiй

(на вiдмiну вiд неї я чудово його знав), нiхто не пiдходив. Тодi

я вийшов до найближчої крамницi, купив пляшку джину, тонко накраяну шинку з iндички та фiрмовий нiж. Крамницi стали такi зручнi, в них можна придбати все, що заманеться. Я пив джин, занюхував його пелюстками бiлих троянд, жував шинку, не помiчаючи, чи смачна вона. Я був готовий чекати стiльки, скiльки буде потрiбно.

«А менi стало весело. Тож я спитав її: чи можу познайомитися з вами? Вона вiдповiла: Авжеж. Теодозiй. Дуже приємно. Але ви мене можете звати Телiсфором. Тобi хiба не смiшно? Бачу - нi». Смiшно, тату, ще й як смiшно. Я живота собi надiрвав.

Для того, щоб стати хорошим виконавцем, вiртуозом чи чимось наближеним до вiртуоза фортепiанної гри, треба мати залiзну дупу. Сидiти й грати годинами на полiрованому маленькому й тверденькому дзиґликовi. Трохи крутитися на ньому. Це бiльше, нiж звичайна профiлактика геморою. Менi було легко чекати. У салонi моєї машини дуже зручнi крiсла. Наче створенi чекати в них батькiв бiля їхнього парадного. Для синiвського чекання з гострим ножем на твердих колiнах. Вiн з'явився за пiвнiч. До того ж не сам. Я не вiдразу, але пiзнав Овода. Високий, стрункий, бiлявий. Чого б тобi не сидiлося вдома, пiдлабузнику Оводе, чому ти вештаєшся з режисером ночами? Рiзати Овода не хотiлося, це вже остання справа - рiзати Овода, навiть за компанiю з батьком, вiн такий тихий, такий беззахисний, такий…

«Стривай», - кажу я собi та пильнiше придивляюся до цiєї парочки. Батько йде першим. Вiн зупиняється, щоб набрати код на замку, оглядає двiр, моя машина, силует якої ледь помiтний у пiтьмi, його не цiкавить. Вiн кладе руку на сiдницю Овода, та нiжно притискає її. Овiд ховає носа в батьковому розкiшному сивому волоссi, потiм цiлує (мабуть, цiлує, не просто ж вiн притулив туди свого рота) батькову лопатку. Овiд ховає нiс у шевелюрi, сфотографованiй на Алiсинiй подушцi. Овiд торкається губами лопатки, що грайливо стирчить на батьковiй спинi, коли вiн спить на Алiсиному лiжку. Я скидаю ножа на килимок пiд ногами. Мiй лiкоть припадає на звуковий сигнал на кермi. Машина починає верещати, наче скажена свиня. Я бачу, як ними пересмикує. Овiд наче прикусив губу, бiдак. Я заводжу авто, менi байдуже - помiтить мене батько, чи нi. Пiзнає мою машину, чи не пiзнає. Я хочу скорiше дiстатися свого дому. Бiлi троянди, бiлий джин, бiла iндичка, бiле рукiв'я ножа, бiла сорочка Овода, бiле марево перед очима. Бiла гарячка. Скорiше додому.

Я телефоную їй, не роздягаючись. Кажу їй адресу «щасливої суперницi», але не повiдомляю телефону. Я кажу, що втомився, що хочу спати й не налаштований на її iдiотськi запитання. Вона каже менi: «дякую». Вона - рада, що не помилилася в менi. Каже, що любить мене по своєму. Вона мене любить. Дочекався. Молодець, хлопець! Я ж уявляю, як вона кохалася з моїм батьком. Потiм я уявив собi, як батько голубиться з Оводом-Мiтєю. В мене починається iстерика. Я кидаю слухавку, мене згинає навпiл вiд смiху. На очi менi потрапляє новий диск Мiтяєва, котрий я купив на подарунок батьковi. «Олєг Мiтяєв», - читаю я крiзь смiх. «Мiтя Олєгов». Навмисне такого годi вигадати. «Чий же, чий ти, батьку Олеже?» - питаю я себе, i сам собi вiдповiдаю: «Олег - Мiтяєв». Я не вмираю вiд нападу смiху. Я засинаю на ковдрi. На щастя, менi нiчого не наснилося. Сон зрозумiв, що вiн не конкурент дневi, що нарештi минув.

XIX

Я так i не змогла заснути. Я завчила цю адресу, неначе вiрша. Лесь мав рацiю, я ненавидiла вiршi i в школi уникала завдань, пов'язаних iз вивченням та декламуванням вiршiв. Адресу я запам'ятала легко, вона вклалася менi в головi, мов нездiйсненна мрiя. Мiй синiй птах. Затремтiв ранок. Я вийшла на балкон. Дивно, Київ - це дивовижне мiсто. Проспектом мчали, гомонiли сучаснi машиннi монстри, люди поспiшали до роботи, втiкали на вiдпочинок, поверталися з побачень. Змiшуючись iз цим механiчним галасом, спiвали пташки. Спiвали, зустрiчаючи новий день, радiли сонцевi, щебетали, переспiвувалися, цвiрiнькали, заходилися в довгих мелодiйних руладах. Заливалися солов'ї, виспiвувало iнше маленьке птаство, яке причаїлося на садових деревах, що ростуть пiд моїм будинком. Таке поєднання звукiв можливе лише в Києвi, ранковий дует сучасного та вiчного. Природа й технiка. Штучне i справжнє. Зроблене й народжене.

Отже, Лесь дав менi її адресу. Вона мешкала неподалiк Олега.

Лесь дав менi адресу жiнки, що захопила моє i тiльки моє кохання. Йому знадобився день, навiть пiвдня, щоб вистежити їх, а може, вони й не ховалися. Це зi мною вiн ховався, згадуючи про дружину. «Нiяких дзвiнкiв, нiяких прохань, я сам до тебе зайду». А з цiєю вiн не ховався, кохання ж бо слiпило його. Власне кохання слiпить на вiдмiну вiд чужого. Ну то що, Марино, Марiє, Миросю, чи ти готова спiлкуватися зi мною? Чи готова я спокiйно говорити з тобою про нього? Та й що менi потрiбно їй сказати? Що саме? «Вiддай, вiн не твiй». А хiба вiн мiй? «Поверни чуже». А хiба вiн - моє? «Вiдчепися вiд нього, вiн тебе не кохає?» А хiба вiн кохає мене? Не дури себе, Алiсо, це тебе вiн не кохає. Тебе, моя люба.

Я бачила, як вони виходили з крамницi. Веселi, плiч-о-плiч. А вона - висока. Майже одного зросту з ним, а може й вища. Вона не носить черевикiв на високих пiдборах, їй не треба вiзуально робити ноги довшими та стрункiшими, вона взута в моднi гостроносi черевики на пласкiй пiдошвi. На нiй вузькi синi джинси та кофтина, яка нагадує морський тiльник. Коротка, смiлива зачiска. Крiм того, вона - бiлявка. Ще б пак. «Джентльмени надають перевагу бiлявкам». Це вже ми знаємо, навченi. Може, обiгнати їх, посмiхнутися приязно в обличчя та сказати:»Привiт, Олеже, менi здається, що ти забув у мене деякi речi». Кинути їй, що мрiяла познайомитися з нею, iз задоволенням помiтити, що в цiєї бездоганної бiлявки задовгий нiс та нечиста шкiра. Але ось вона повернулася у профiль, i я побачила, що риси обличчя в неї тонкi, а шкiра прозора, наче в юних китайських акторок. Залишалося визнати, що вона була симпатична, навiть чимось схожа на мене.

Її сяюче обличчя причарувало мене, я загальмувала i проґавила їх, вони вже сiли в якусь машину. Але дарма, в мене були їхнi координати. Координати моїх солоденьких голубкiв. Отже, я була позбавлена можливостi заскочити їх. Тому я подзвонила своєму перукаревi. Я мала вiльний день, цей день був наче створений для того, щоб я вiдчула себе звiльненою. У дзеркалi я бачила своє обличчя, волосся, вкрите вибiлювальною рiдиною. «Я б тобi цього не радив, - нiяк не мiг угамуватися мiй перукар. - Слухай, тобi не личитиме бути бiлявкою. На тобi це буде дешево. Тим паче, я не знаю, який саме вiдтiнок на твоєму волоссi дасть ця фарба. Може, взагалi щось руде чи брудно-бiле». «Усе буде як слiд». У цьому я не мала сумнiвiв. Цього дня все мало складатися, як простий пасьянс. Легко й одразу.