Лариса Денисенко - Кавовий присмак кориці.

«Ми можемо кудись пiти, чи ти можеш зайти до мене?», - питаюся Iвана. Судячи з його голосу, вiн нiкуди не вийде. «А може, краще ти до нас?» Не краще. Я налаштований рiшуче. «Ти ж менi друг, так?», - обережно розпочинаю шантаж. Iван каже, що вiн менi друг, аякже, як я мiг подумати, що вiн менi не друг, але дружба, - патетично каже вiн, - це таке поняття, вiд якого всiм має бути свiтлiше на душi. Це означає: «Давай до нас». Але вiд мене важко вiдкараскатися. «Вано, ти менi потрiбний зараз i тут. Або в барi. Але не у вас». «Зараз буду, - буркотить Iван. - Ковбаси хоча б купи, а то вiчно в тебе якась травичка замiсть їжi». «То чого?» Iван похмурий, нарештi дiстався мого помешкання. «Тобi тут i вiдразу розповiдати, чи ти може роздягнешся, пройдеш, мо' чогось вип'єш, з'їси?»

Iван пройшов, скинув куртку, плюхнувся на стiльця, вчепився в жирну канапку. Мiй надiйний друзяка Iван. «За що першу?» «За те, що ми такi молодцi», - традицiйно розпочав тостування я. «Поїхали», - каже Iван. Я пам'ятаю, що у восьмому класi у своєму творi на тему «Ким ви хочете стати?» Iван писав, що хоче стати Гагарiним. Саме Гагарiним, а не просто космонавтом. Максималiст i першопроходець, Iван. Я повiльно почав розповiдати. Про те, як ледь сьогоднi не помер, бо мене хотiла забити батонами одна незнайома бабуленцiя. Iван посмiхнувся. «Ти сам наразився. Тому що треба свого базару вряди-годи пильнувати. Це ще добре, що твої «комплiменти» почула бабуся, а не якiсь мiцнi лабузяки».

Далi я правлю про те, як мiй батько зраджує матiр iз молодою шльондрою, а мати на довершення пишається з його чудового вигляду, аж гидко. Iван пiдводить брови. «Знаєш, це таке. У його вiцi майже з усiма трапляється, а з ким не бува, той - дурень. Хочеться свiжого, розумiєш? I потiм, поясни менi, ти йому що, заздриш? Маму шкода, чи що? Має ж у тобi бути чоловiча солiдарнiсть? Ти колись теж будеш старим, i, якщо в тебе буде дружина, де запорука, що ти її не зраджуватимеш?» Я кажу, що запоруки жодної. I, нарештi, розповiдаю Iвановi про те, як бачив Алiсу, потiм примару Алiси i як вона на мене вiдреагувала. Тобто сама Алiса - нiяк, а її марево зникло, допiру мене побачило. Iван стогне, i, не чекаючи тосту, випиває п'яту чи шосту чарку. «Iз цього й треба було починати. З цiєї… з цiєї…» Емоцiї Iвановi випереджають його слова, з виразу його обличчя я розумiю, що вiн хоче сказати з приводу Алiси. Нiчого хорошого.

«Не кажи про неї такого, бо пожалкуєш». «Якого

такого? Я й не кажу». «Кажеш». «Не кажу». «Кажеш». «Де я казав?» «Нiде. Ти подумав». «Нiчого я

не думав. Ще нiхто не мiг ухопити мене за думку». «Нi, ти

подумав». «Не будь вiслюком, я про неї не думав, це ти

в нас про неї думаєш». «Нi, ти думав». «Не

про неї». «Та ну? А про кого?» «Про тебе».

«Про мене таке мерзенне?» «Чому це мерзенне?» «Тому.

Ти би бачив свої очi. З такими очима не думають про щось приємне». «Я - думаю». «Ти не думаєш». «Я тобi вiдразу казав, що я не думаю, а ти почав верещати, що я думаю,

ще й щось мерзенне». «А то. Ти думав мерзенне про Алiсу». В нашу розмову втручається дзвiнок. Я розумiю, що то дзвонять у дверi. «Я нiкого не чекаю, - дивлюся Iвановi у вiчi. - Може, ти на когось чекаєш?» «А. Так. Ми обидва чекаємо, просто ти поки що про це не знаєш. Забув сказати. Вiдчиняй. Це прийшов Алекс». «Хто?» «Ти ж не проти. Я подумав, що Алекс буде тобi у пригодi». Звiсно, як же я без Алекса. Без Алекса я нiкуди. Блi-i-i-iн.

«Буває ж таке», - каже Алекс, вiдколупуючи ковбасу

з канапок i поглинаючи її без хлiба. «Не роби цього, це мене бiсить», - кажу Алексовi, намагаючись вiдiбрати в нього ковбасу. «Припини це. Лесе, не займай його. Вiн голодний, кожен їсть, як йому зручно. Тобi що, шкода ковбаси?», - Iван на сторожi Алексових iнтересiв. Менi не шкода ковбаси. Нi, шкода.

Чому я маю їсти канапку, давитися хлiбом, а Алекс спокiйно вивiльняє ковбасу й жере її в таких кiлькостях? «Що буває?», - натомiсть питає в Алекса Iван, поки я думаю про ковбасу й Алекса. «Та ваша навiжена Алiса. Ця хвора менi телефонувала вночi». «Коли? - кидаємося ми з Iваном на Алекса. - Коли це було?» «Нещодавно було. Казала, який я сексуальний, зовсiм дах у неї посунувся». Iван дивиться на мене, торкається плеча. «Вона не мала на увазi нiчого такого. Е-е-е. Алекс тут точно нi до чого, розумiєш?»

I знову починається розмовний коловорот. «Чому вона тобi телефонувала?» «Звiдки я знаю». «Я питаю, чому вона тобi телефонувала,

ще й уночi?» «Бо - хвора, тому й телефонувала».

«Що казала?» «Вiдчепися, буду я ще запам'ятовувати, що

вона менi казала». «Коли це було?» «Що я тобi, позначатиму

цю подiю в календарi, як дiвка мiсячнi?» «Коли це було?»

«Нещодавно, я тобi кажу. Слухай, та йди ти. Iване, чого вiн до

мене причепився? Скажи йому». «Коли це було, в очi менi дивися,

вилупку, в очi. А ти що їй казав?» «Що я їй казав,

питаєш? Що й завжди й усi їй кажуть. Лiкуватися порадив якнайшвидше.

Ось що сказав». «Ти мене дiстав уже. Згадуй давай усе».

«Це чому я маю таке згадувати? Блiн, навiщо я взагалi про це бовкнув?»

«Iване, i що, пiсля цього ти кажеш, що вiн менi друг? Вiн чiпляється

до моєї дiвчини». «Вона не твоя дiвчина», -

це вони проголошують разом. «Я до неї чiпляюся? Ти що, так

само захворiв? Треба вона менi. Це вона дзвонить уночi, лепече,

що їй заманеться. Про секс, про наркотики, про те, що я найкращий,

я що, просив? Ще й ведмежих колискових спiває. Iдiотство. А я

такий сон бачив…» «Яких, яких колискових?» перепитую

я. I тут ми з Iваном уже волаємо разом: «Не треба про сон!

Не треба!»

«Знаєш, мужик, в чому твоя проблема?», - Алекс навис

надi мною, вiн завеликий для мого коридору. Я не можу знати того,

що знає Алекс, i вiн це розумiє, тож i пояснює. «Твоя

проблема в тому, що ти не вмiєш упокорюватися долi. Зовсiм не

вмiєш, мужик. Щось тебе стримує. В тобi немає поваги

до фатуму. От нахилив би голову, дав бабцi тебе забити на фiг. I все.

Розумiєш? Усе. Нiяких проблем, нiяких тривожних новин. Нiчого.

Спокiйно би вiдпочивав, а ми вже якось допомогли б iз похованням.

Бо друзi навiщо? Тiльки реготати й пити? А похорон як же? Упоралися

б. Гуртом - воно легше. I все. I до дупи Алiсу. До величезної

смердючої дупи. Нiяких алiс на твоєму похоронi. Фiг ми б її

запросили, ти не хвилюйся». Я думаю, чи не пiдкоритися менi

долi, чи не взяти пляшку та не квацнути нею Алексовi по потилицi?

А потiм - до в'язницi. I все. Дiйсно - все. I - нiчого.

Iван шморгає носом, обiймає нас за плечi. Певний час ми хитаємося мовчки, кожен думає про своє. Потiм починаємо танцювати грецький танець сiртакi. «А дядько Василь привiз грецьких равликiв, а я не взяв», - кажу я. Я перебуваю пiд впливом асоцiацiй. «Тара тататата тара тататата», - наспiвує Iван. У дитинствi вiн займався народними танцями. «Тарата тара тататата», - пiдхоплюю я. Ми танцюємо, точнiше, тупцюємося в моєму дещо вузькому коридорi. «У мене залишився її телефонний номер», - раптом каже Алекс. «Що?» «У мене є її номер, мiй апаратик має спецiальну функцiю запам'ятовувати номери». Я кажу, що щасливий iз того, що маю такого вiрного та справжнього друзяку. Я кажу, що щасливий, що зараз не послухався фатуму та не прибив його пляшкою. Iван плаче. Алекс пробує зробити iз пальцiв значок «о'кей» i допомагає собi ротом. «О'кей» краще виходить у рота, пальцi вiдмовляються слухатися.