Темна матерія - Крауч Блейк

Друга її частина нічого не хоче знати.

Отож вона переконує себе, що зараз не час, поправляє йому комір, пригладжує його волосся і відпускає його на цілий день, поцілувавши на прощання.

Розділ десятий

ЛИШИЛОСЬ АМПУЛ: 44

Аманда відриває погляд од записника.

— Ти впевнений, що записувати — це найкращий спосіб?

— Коли ти щось пишеш, то цілком на цьому зосереджуєшся. Практично неможливо писати одне, а думати про інше. Сама дія викладення інформації на папері узгоджує думки й наміри.

— І багато треба написати?

— Для початку не ускладнюй, що простіше — то краще. Один невеликий абзац.

Вона закінчує речення, яке саме писала, згортає записник і підводиться.

— Ти тримаєш це в голові, зосередилась на цьому? — питаю.

— Здається, так.

Я надіваю на плечі наш рюкзак. Аманда підходить до дверей, натискає на ручку, штовхає. Ранкове сонячне світло вривається в коридор, таке сліпуче, що якусь хвилю я не бачу нічого назовні.

Коли очі пристосовуються до цього сяйва, помалу проступає навколишня місцевість.

Ми стоїмо у дверях куба, на вершині пагорба, перед яким розкинувся парк.

На схід, аж до берега озера Мічиган, на кілька сотень метрів стелиться смарагдова трава. А вдалині вимальовуються обриси будинків, яких я ніколи не бачив — стрункі будівлі, конструкції зі скла й сталі такі дзеркальні, аж невидимі, враження таке, наче це якийсь міраж.

У небі аж кишить від рухомих об’єктів, більшість розтинають небо над Чикаго, а деякі шугають вертикально, миттю зникаючи в глибокій синяві.

Аманда дивиться на мене, самовдоволено посміхається, постукуючи по записнику.

Я розгортаю його на першій сторінці.

Вона пише...

«Я хочу потрапити в гарне місце, у такий час, щоб там гарно жилося.

У світ, в якому б мені хотілося жити. Це не майбутнє, але щось схоже...»

Я кажу:

— Непогано.

— Це місце реальне? — питає вона.

— Так. І ти нас привела сюди.

— Гляньмо, що тут та як. Все одно нам треба трохи передихнути від цього препарату.

Вона вибирається з куба й вирушає вниз трав’янистим схилом. Ми проходимо повз спортивний майданчик, далі йдемо пішохідною доріжкою, яка веде через парк.

Холодний чудовий ранок. У мене з рота йде пара.

Траву прихопив морозець до перших сонячних променів, а на листяних деревах, які обрамовують парк, поскручувалося листя.

Озеро спокійне, як скло.

Попереду, за півкілометра, парк перерізає ряд елегантних споруд у формі літери Y, які стоять через кожні п’ятдесят метрів.

Тільки підійшовши ближче, я розумію, що це таке.

Ми піднімаємося ліфтом на північну платформу й чекаємо під навісом з підігрівом на висоті 12 метрів над зеленим «морем». На цифровій інтерактивній карті, прикрашеній емблемою управління міського транспорту Чикаго, цей маршрут називається «Експрес Червона лінія». Він з’єднує Південний Чикаго з центром міста.

Різкий жіночий голос горлає з гучномовця над головою.

Відійдіть від краю платформи. Поїзд прибуває. Відійдіть від краю платформи. Поїзд прибуває за п’ять... чотири... три...

Я подивився вздовж лінії праворуч і ліворуч, але не помітив, щоб щось наближалося.

Дві...

З-за ряду дерев вилітає якесь розмите марево.

Одну...

Лискучий поїзд із трьох вагонів гальмує на станції, і коли двері відчиняються, той самий комп’ютеризований жіночий голос говорить:

Будь-ласка, заходьте після зеленого сигналу.

Нечисленні пасажири, котрі виходять із поїзда й проходять повз нас, одягнені в спортивний одяг. Червоний сигнал над кожним входом змінюється на зелений.

Можна сідати у вагон. Поїзд їде до станції «Центр».

Ми з Амандою перезираємося, стенаємо плечима й заходимо в перший вагон. Він майже вщерть заповнений приміськими жителями.

Це зовсім не той ель, не те метро, яке я так добре знаю. Тут просторо. Ніхто не стоїть. Усі зафіксовані в кріслах, і все це нагадує аеросани.

Над кожним порожнім кріслом послужливо світиться напис «ВІЛЬНЕ».

Коли ми з Амандою йдемо проходом, автоматичний провідник каже:

Будь-паска, знайдіть вільне місце. Поїзд не зможе рушити, поки всі не будуть надійно розташовані в кріслах.

Ми швиденько сідаємо на місця в передній частині вагона. Коли я відкидаюся на спинку крісла, раптово висуваються м’які обмежувачі й обережно притримують мене за плечі й за талію.

Будь-ласка, притисніть голову до спинки крісла. Поїзд рушає за три... дві... одну.

Прискорення м’яке, але потужне. На пару секунд воно втискає мене в м’яку спинку крісла, а потім ми летимо вздовж однієї рейки на неймовірній швидкості, під нами зовсім не відчувається тертя, а за вікном суцільною розмитою плямою пливе міський пейзаж, і на такій швидкості практично неможливо що-небудь розгледіти.

Здалеку повільно насувається фантастичний обрій. Вигляд у будинків якийсь нелогічний, нераціональний. У різкому ранковому світлі здається, наче хтось розбив дзеркало, зібрав осколки й поставив їх сторчма. Надто вже спонтанно й невимушено розкидані вони навколо. Прекрасні у своїй недосконалості й асиметрії, наче гірський кряж, або вигин ріки.

Дорога пірнає вниз.

Мій шлунок злітає вгору.

Ми зі свистом пролітаємо тунель — темрява, в яку вриваються спалахи світла, що тільки посилює відчуття дезорієнтації і швидкості.

Ми вириваємось із темряви, і я хапаюся за ручки крісла, бо мене кидає вперед на обмежувачі, коли поїзд із шумом зупиняється.

Провідник оголошує:

Станція «Центр».

Це ваша зупинка? — з’являється голографічний напис «Т?» і «Н?» сантиметрів за п’ятнадцять од мого обличчя над

— Давай вийдемо тут, пропонує Аманда.

Я натискаю «Т?». Вона робить те ж саме.

Наші обмежувачі розмикаються і ховаються в крісла. Підводимось і разом з іншими пасажирами виходимо з вагона на платформу розкішної станції — зменшеної копії Центрального вокзалу Нью-Йорка. Це велична, аж дух перехоплює, споруда зі стелею, яка нагадує скло з фаскою, судячи з того, як сонячне світло проходить крізь нього й розсіюється в залі крихітними діамантами, розкидаючи веселих сонячних зайчиків по мармурових стінах.

У залі повно людей.

Довгі тужливі звуки саксофона витають у повітрі.

На протилежному боці зали ми піднімаємося приголомшливим водоспадом сходів.

Усі навколо нас розмовляють самі з собою — телефонні розмови, здогадуюсь я, хоча не бачу ніяких мобільних пристроїв.

Піднявшись сходами нагору, проходимо через один із десятка турнікетів.

Вулиця запруджена пішоходами — ані машин, ані світлофорів. Ми стоїмо біля цоколя найвищої будівлі, яку я тільки бачив. Навіть зблизька вона якась нереальна. У неї не видно поділу на поверхи і тому вона нагадує шматок льоду або кристал.

Суто з цікавості перетинаємо вулицю, заходимо у вестибюль цієї вежі й, керуючись вказівними знаками, стаємо в чергу на оглядовий майданчик.

Ліфт на диво швидкий.

Мені доводиться ковтати, щоб звільнитися від закладення у вухах через постійну зміну тиску.

За дві хвилини ліфт зупиняється.

Провідник повідомляє, що в нас десять хвилин, щоб помилуватися видами згори.

Коли двері розсуваються, нас зустрічає холодний порив вітру. Виходимо з кабіни, проминаємо голограму з повідомленням: Ви перебуваєте на висоті 2159 метрів над рівнем вулиці.

Шахта ліфта займає центральну частину крихітного оглядового майданчика. Вершина вежі всього за п’ятнадцять метрів над нами, а верхівка скляної структури виготовлена у вигляді невеличкого полум’я.

Коли ми підходимо до краю, перед нами матеріалізується ще одна голограма: «Скляна Вежа — найвища будівля на Середньому заході й третя за висотою в Америці».