Олег Авраменко - Реальна загроза

Я вже давно не почував ворожості ні до Михайленка, ні до інших заколотників, та неприємний присмак після тих подій все-таки залишився. Суто по-людськи я не міг забути й повністю простити паскудну сцену на містку „Маріани“, постріл у мене з шокера і триденне ув’язнення у власній каюті. Тому стосунки між нами ніяк не можна було назвати теплими та дружніми.

Я особисто провів Михайленка до рубки керування і сказав:

— Що ж, колего, бажаю тобі удачі. Заробляй капітанський чин і місце в Зоряному Флоті. Але май на увазі: якщо дозволиш підбити мій корабель, я доберусь до тебе і в пеклі.

Він стримано посміхнувся:

— Все буде нормально, капітане, не турбуйся. До пекла я не поспішаю, робити мені там нічого. А от спровадити туди недобитих тяньгонців — це я залюбки. В мене аж руки чешуться…

Як і годилося капітанові корабля, я останнім покинув „Оріон“ і перейшов на борт есмінця „Сан-Себастьян“, де на мене вже чекала вся команда. Оскільки обмін екіпажами відбувався на самій межі „тіньової зони“, решту шляху до Ютланда нам належало пройти без занурення, на термоядерних двигунах. Цю роботу я доручив Томові з Кончітою, які з усіх пілотів „Оріона“ найменше часу провели на бойових постах, лише іноді підміняючи Елі або Кортні.

Головний старшина Маковський від імені групи картярів та шахістів нарешті звернувся до мене з проханням дозволити їм що-небудь міцніше за малоалкогольне пиво. Я дав добро на гарну пиятику, поширивши свій дозвіл на всіх вільних від вахти членів команди. А в офіцерській кают-компанії ми влаштували невеличкий бенкет з шампанським з нагоди вже завершеної для нас війни.

Саме на цій вечірці я вперше помітив відсутність Кортні Прайс. І згадав, що востаннє бачив її, коли „Оріон“ ще стояв на приколі біля Станції-Один; а під час короткого перельоту до місця зустрічі з „Сан-Себастьяном“ оператом занурення була Бекер.

Охоплений неясними підозрами, я не став порушувати цю тему привселюдно, а за першої зручної нагоди відвів убік старпома Купера й запитав у нього, чи знає він, де Прайс.

— Так, шкіпе, — тихо відповів Купер. — Ще на базі вона звернулася до штабу з проханням про відпустку за сімейними обставинами. Її без проблем відпустили — адже для нас війна закінчилася.

— Он як… А хто завізував її рапорт?

— Я. Вона не хотіла звертатися до вас, шкіпе. Не хотіла сцен прощання. Ну, я й пішов їй назустріч. — Він подивився мені в очі. — В разі чого, я готовий нести за це відповідальність.

Я хитнув головою:

— Що за дурниці! Яка там відповідальність!

А Купер тихо зітхнув:

— Боюсь, її більше не буде в нашій команді. Шкода. Прайс чудовий пілот. І дуже приваблива дівчина…

Згодом, коли ми відсвяткували й розійшлися по своїх нових каютах, Ліна, лежачі між мною та Елі на широкому капітанському ліжку, задумливо промовила:

— Без Кортні якось незвично.

— Тобі сподобалося з нею? — запитала Елі.

— Припустімо, сподобалось. А тобі ні?

— Мені також сподобалось, — визнала моя старша дружина. — Але вона була зайвою.

— Так, зайвою, — погодилась молодша. — З нею було добре, проте ми не відчували себе однією сім’єю. А зараз усе стало як раніше, так легко й затишно… хоча трохи сумно.

Я мовчав, не втручаючись у їхню розмову.

— І мені сумно, — сказала Елі. — Але так завжди буває, коли розлучаєшся з гарним другом. Це швидко мине… А Кортні таки молодець. Зрозуміла, що не зможе нічого змінити, й пішла. Хоча вона дуже старалася, робила все, щоб ми закохалися в неї.

— Я люблю її просто як подругу, — сказала Ліна. — А знаєте що?

— Що?

— Давайте будемо запрошувати її в гості. Нечасто, раз на місяць. І ненадовго — лише на пару днів.

Елі хмикнула:

— Власне, непогана ідея. Сашко, як думаєш?

Я обійняв обох дівчат, поцілував Ліну, а Елі погладив по щоці.

— Мені й вас двох вистачає, любі жіночки. А от ви — справжні німфоманки. Моє щастя, що вам не потрібен ще один чоловік.

7

Через кілька днів, ворожі кораблі, що раніш капітулювали, зменшили швидкість до прийнятного рівня, і почалася масова висадка космічної піхоти. Полонених тяньгонців переводили на старі лінкори, тимчасово переобладнані під тюремні транспорти, й доправляли на планету.

Між тим, за тридцять астроодиниць від зорі Аруни, на самій околиці системи, Зоряний Флот Ютланда добивав непокірні кораблі, чиї екіпажі керувалися принципом „Live free or die“[10]. Втім, деякі з них останньої миті все ж приймали рішення про здачу, занурювалися в апертуру (що на такій відстані було більш-менш безпечно), відтак негайно вспливали, згасивши свою відносну швидкість до нуля, і приймали на борт піхотний десант з призовою командою.

Я пильно стежив за всіма зведеннями з району бойових дій і щоразу полегшено зітхав, коли отримував інформацію про благополучне повернення „Оріона“ на базу. А в одному зі зведень я зустрів ім’я другого лейтенанта Лори Адамс, що служила на моєму кораблі перед самою війною, коли ми патрулювали систему. Під час висадки десанту на один з ворожих фрегатів, частина його команди несподівано вчинила опір, проте Адамс на чолі свого взводу швидко втихомирила тяньгонців, отримала незначне поранення, була нагороджена медаллю „За хоробрість“ і підвищена в чині до першого лейтенанта.

На п’ятий день нашого, з дозволу сказати, бойового чергування нас відвідали дорогі гості — Яна та Павлов. Як і мене, сестру також зняли з її крейсера, однак не перевели в Угруповання Планетарної Оборони, а тимчасово прикомандирували до Ставки Головного Командування. Ми з нею щоденно обмінювалися відеолистами — вести пряму розмову з сорокахвилинними паузами було просто нереально.

Після невеличкої церемонії, викликаної появою на борту есмінця головнокомандувача Військово-Космічними Силами, я провів Яну й Павлова до капітанської каюти. Певна річ, Елі з Ліною приєдналися до нас, оскільки це явно був неофіційний, родинний візит.

Щойно двері за нами зачинилися, Яна миттю відкинула свою стриманість, почепилась мені на шию й стала цілувати мене.

— Алексе, братику, слава богу, ти живий. Я така рада! Я так переживала за тебе!

— Ну-ну, вгамуйся, сестричко, — розгублено промимрив я. — Що це з тобою?

Павлов пояснив:

— Запізніла реакція. Весь цей час вона не могла повірити остаточно, що тяньгонці розбиті, і боялась якоїсь каверзи з їхнього боку. Боялася, що тебе повернуть на війну.

— Тепер уже точно не повернуть, — сказав я, обіймаючи Яну за плечі. — Ні тебе, ні мене. І до речі, люба, я за тебе також дуже переживав. Не для того я знайшов сестру, щоб її втратити.