Олег Авраменко - Реальна загроза

Лише опинившись на борту „Оріона“, я в повній мірі усвідомив, я мені бракувало космосу. Втома й напруження останніх дев’ятнадцяти тижнів миттю полишили мене, я відчув приплив сил та енергії. Мені дуже кортіло, прийнявши від Купера командування, залишитися на містку й особисто взятися до передстартової підготовки. Та передовсім, як капітан, я мусив здійснити огляд корабля й переконатися, що на борту все гаразд — екіпаж до польоту готовий, а пасажири належним чином розподілені по каютах.

І тут я, мабуть, мимоволі схитрував. Я трохи затягнув огляд корабля з таким розрахунком (несвідомим, певна річ), щоб уникнути рутинної процедури виведення „Оріона“ з ангару й переходу за інструкціями деспетчера у вільний для старту сектор навколопланетного простору. Цим займався старший помічник Купер, а я ввійшов до рубки якраз тоді, коли всі попередні маневри завершилися й „Оріон“ був готовий до занурення у вакуум.

При моїй появі черговий боцман традиційно проголосив:

— Капітан на містку!

Лейтенант-командор Купер взяв під козирок:

— Старший помічник вахту здав.

— Капітан вахту прийняв, — відповів я і зміряв поглядом пілотів з Першої групи: штурмана Девіс, навігатора Прайс і оператора занурення Тернер, мою Елі…

Девіс доповіла про повну готовність усіх бортових систем. Лейтенант Вінтерс, що знову став до обов’язків офіцера зв’язку, повідомив, що диспетчерська дає добро на занурення. І тоді я, смакуючи кожне слово, віддав свою першу команду:

— Штурман — запустити рушій у холостому режимі.

Хай йому біс, як же я люблю цю роботу!

Розділ восьмий

Перед бурею

1

— Алексе, ти знаєш, який сьогодні день? — обізвалася з сусіднього шезлонгу Яна.

Я ліниво відсунув на лоба сонцезахисні окуляри й подивився в чисте блакитне небо.

— Чудовий теплий день, — сказав я. — Третій день моєї відпустки і четвертий — після повернення з Вавілона.

День був справді чудовий. У цій півкулі Ютланда вже настала осінь, було бабине літо — або, як його ще називають, оксамитовий сезон. За кілька кроків від наших шезлонгів на морський піщаний берег набігали слабкі хвилі, пляж та узбережні води були заповнені людьми, звідусіль лунала ериданська говірка. Відпочивальників з числа корінних ютландців ніде видно не було, всі вони підтяглися ближче до тропіків, бо на цих широтах для них було вже прохолодно. А от для нас — саме враз. Середньорічна температура на Ютланді вища, ніж на Октавії, до того ж тутешнє світило, зоря Аруна, значно жовтіша за нашу Епсилон, і влітку її промені містять незвично багато для ериданців ультрафіолету. Зате зараз ми могли спокійно ніжитися на сонечку, не побоюючись обпалити свою чутливу шкіру.

— Ні, Алексе, я питаю, яке число, — уточнила Яна.

— Ну, вісімнадцяте січня, — відповів я. (Як і на інших населених планетах, на Ютланді користувалися земним календарем, хоча це призводило до певних незручностей через неспівпадіння природних річних циклів.) — Сьогодні мені виповнилося двадцять чотири роки, чотири місяці й шістнадцять днів.

— Теж знаменна дата, — погодилася сестра. — Але ти дещо випустив з уваги. Сьогодні рівно рік, як ми потрапили на Ютланд.

— Цілий рік? — здивовано промовив я. А потім виправився: — Один лише рік. А скільки всього сталося!

— І змінилося, — додала Яна.

Тим часом з води вийшов Павлов, а разом з ним — Елі та Ліна. Дівчата підбігли до нас і, сміючись, стали обтиратися рушниками. А Павлов, як був мокрий, так і гепнувся на широкий шезлонг поруч з дружиною.

— Ти ведмідь вайлуватий! — поганила його Яна, відсунувшись трохи до краю. — Мало руку не віддавив.

— Ба, які ми тендітні! — з лагідною посмішкою промовив Павлов. — Можна подумати… Ох, добряче я скупався! Ви просто молодці, що витягли мене сюди. За ці шалені місяці я геть забув, як це чудово — розслабитися й відпочити. Дякую вам.

Авжеж, подяка була не зайва. Вчора ввечері ми витратили понад годину, аби вмовити Павлова, який по сім днів на тиждень проводив то в штабі, то в космосі, взяти собі вихідний. Батькові це не вдавалося: за Яниними словами, кілька разів він у наказному порядку відправляв Павлова в короткочасну відпустку, але той завжди знаходив купу справ, що потребували невідкладного вирішення, і переконував його, що відпустку треба відкласти. І так вони постійно відкладали — з тижня на тиждень, з місяця на місяць…

Витершись насухо, дівчата приєдналися до мене в шезлонзі — Елі праворуч, Ліна ліворуч. На звичайних ютландських пляжах така картина була типовою й не привертала до себе уваги. Проте тут відпочивали ериданці, та ще й недавно прибулі, для яких подібне видовище було в дивовижу. Я знай відчував на собі їхні заінтриговані погляди, хоча з делікатності вони намагалися не витріщатись відверто, а позирали нишком.

Повз нас пройшла група молодих чоловіків та жінок, що були одягнені в купальні костюми, але трималися з офіцерською виправкою. Впізнавши Павлова, вони привітали його шанобливими кивками, а один хлопець, наймолодший у компанії, від несподіванки навіть козирнув, дарма що на ньому були лише плавки. Мене також упізнавали й також вітали, проте в їхніх кивках я відчував певну двозначність — чи то вони призначалися мені як старшому офіцерові, чи то як синові верховного головнокомандувача та правителя планети.

Коли молоді люди віддалилися, Павлов підвівся на лікті, глянув на мене й запитав:

— Досі комплексуєш, Александре?

— Ще трохи комплексую, — чесно відповів я. — Та не дуже. Поступово звикаю. Головне, я вже довів собі, що можу бути командиром.

— Молодця, так тримай. Відкрию тобі таємницю: мені теж непереливки. Дехто — і таких чимало — вважають, що своїм званням і посадою я завдячую шлюбові з дочкою адмірала Шнайдера.

— А хіба ні? — озвалася Яна. — Ти ще на Октавії вивідав, хто я така, потім розшукав Алекса, організував викрадення корабля, щоб доправити нас на Ютланд, чим заслужив батькову вдячність. — (За той час, що я провів на Вавілоні, вона таки навчилась називати його батьком, хоча робила це зрідка.) — Ну а далі справа техніки: ти обкрутив мене, одружився і за посаг отримав чотири адміральські зірки разом з посадою начальника космічних операцій. Все логічно, все правдоподібно.

Ми хором розсміялися.

2

Через годину ми повдягалися й пішли обідати в невеличкий набережний ресторан, де до нас приєднався Ганс Вебер, що за минулий рік устиг отримати ступінь доктора наук в університеті Світ-Лейк-Сіті, прочитав студентам курс лекцій зі своєї улюбленої теорії чисел, а нещодавно, втомившись від академічної роботи, записався на військову службу.