Олег Авраменко - Реальна загроза

На жаль, навіть за таких умов не можна за кілька днів наситити ринок ендокринолом. І за кілька місяців також. Виходило, що в будь-якому разі Ютланд зазнав би нападу, а інши планети, як і зараз, не надто квапилися б нам на допомогу. Проте тоді, без боєздатного флоту, ми не мали б жодного шансу вистояти…

Після замаху я вирішив був перевезти рідних Елі та Ліни на Вавілон і тут приставити до них надійну охорону. Проте в цьому намірі я наштовхнувся на вперте несприйняття з Еліного боку. Що ж до Ліни, то сама вона була не проти, але її батьки категорично відмовились від переїзду. У них була робота, в їхніх менших дітей — школа, і вони не збиралися кидати звичне життя через якусь непевну загрозу їх особистій безпеці. Утім, вони всією родиною відвідали нас, погостювали двійко тижнів, а потім знову повернулися на Октавію.

У відповідь на мої вмовляння залишитися, Лінин батько сказав:

— Полюють на тебе, Александре, а не на нас. Ну, ще й на Ліну з Елі, яких ти любиш і через яких тебе могли б шантажувати. А ми так собі, майже сторонні. Якщо припустити, що когось із нас викрадуть, то Лінуся, звісно, дуже горюватиме. Але ніщо не змусить її завдати тобі шкоди — навіть загроза нашої смерті. Твої вороги не дурні, вони це розуміють.

Мені дуже сподобалась уся Лінина рідня — і батько, й мати, й обидва брати, дванадцятирічні близнюки. На них я теж справив гарне враження, і за той час, що вони провели на Вавілоні, став почувати себе членом їхньої сім’ї. Щоправда, пані Камінську неабияк бентежило, що окрім Ліни я маю ще одну наречену; зате пан Камінський поставився до цього спокійно. Якось він зауважив:

— По-справжньому я хвилювався, коли Лінуся захопилася дівчатами. Боявся, що не діждусь від неї онуків. Ну, а тепер усе гаразд. Ваша трійця для неї ідеальний компроміс. І для Елі, до речі, також. — Він хитрувато посміхнувся. — Та й ти, Александре, непогано влаштувався…

Щодо цього я повністю поділяв думку свого майбутнього тестя. Я дуже дорожив нашим щастям і не хотів, аби хтось зруйнував нашу ідилію. А загроза й надалі виходила від Кортні Прайс, яка продовжувала упадати коло Елі й Ліни. При цьому вона поводилася так тактовно, що не давала дівчатам ані найменшого приводу віднадити її від себе, до того ж їм обом подобалося товариство Кортні, і вони не хотіли псувати з нею стосунки.

Що ж до мене, то в тих випадках, коли я заставав Прайс саму, вона, ніби передчуваючи неприємності, негайно заводила мову про справи. Зрештою я збагнув (і для цього мені знадобилося дуже багато часу), що Кортні справді все знає і навмисно уникає розмов на особисті теми. Проте розуміння ситуації мені зовсім не допомогло — як і раніше, я щоразу ловився на її хитрість, а потім мені залишалося хіба що лаяти себе за недостатню твердість.

За півмісяця до завершення нашої роботи на Вавілоні я вирішив, що далі зволікати не можна, і підготував наказ про призначення Прайс старшим навігатором на один з корветів, що мав відбути на Ютланд за тиждень. А в свою команду я збирався взяти одного з ериданців — молодого суб-лейтенанта, що не брав участі у змові, але вилетів з ВКС Октавії за компанію зі своїм дядьком-старшиною, учасником путчу вісімнадцятирічної давнини.

Проте я не міг учинити зовсім по-свинськи, поставивши Кортні вже перед наявним фактом. Перш ніж завізувати її нове призначення у відомстві коммодора Максимовича, я запропонував Елі з Ліною прогулятися штаб-квартирою, а сам зв’язався з відділом ВПК й попросив надіслати до мене лейтенанта Прайс.

Прибувши, вона буквально з порогу сказала:

— Привіт, шкіпе! То ти вже в курсі?

— В курсі чого? — запитав я і тут-таки зрозумів, що знову ведуся на її звичну хитрість.

Кортні з невинним виразом обличчя пояснила:

— Ну, щодо зарконських катерів. Пам’ятаєш, ще на самому початку я про них розповідала? Їх зняли з продажу й готують до відльоту.

Я байдуже знизав плечима.

— То й нехай. Сама ж казала, що вони не мають попиту. Тому їх і забирають — вочевидь, вичерпали всі кошти на утримання у вавілонських доках.

— Не все так просто, шкіпе. Крейсерська швидкість цих катерів — два і шість десятих світових років, до Заркона їм летіти трохи більше трьох діб. А їх, за нашою інформацією, готують до тривалої подорожі. Та ще й на кожен монтують другу пару емітерів.

— Може, це ми їх потай придбали? — припустив я. — Але приховуємо це, соромимося визнати, що спокусилися на такий мотлох.

Я пам’ятав, що нещодавно підписував документи на закупівлю катерів. Хоча, здається, ще були високоякісні кораблі, спроможні здійснити переліт до Ютланда лише з кількома проміжними зупинками для профілактики ходових систем.

— Я питала в міністра Новака, — відповіла Прайс. — Він це заперечує. А додаткові емітери дуже стурбували його.

Я задумався.

— Гаразд. Припустімо, що зарконські катери придбали тяньгонські агенти, щоб спорядити їх навздогін своєму флотові. Або представники фармацевтичного консорціуму — з тією ж метою. І що з цього? Сотня винищувачів — теж мені підкріплення!

Проте Кортні була налаштована не так легковажно.

— Хто знає, шкіпе. А раптом вони придумали, як усунути дефект у їхньому озброєнні.

— Все одно… До речі, що за озброєння? Стандартне?

— Аж ніяк. Нова розробка, в теорії дуже грізна. Але на практиці виходить пшик. На зразок того, як відкорковуєш пляшку з етикеткою шампанського, а там — яблучна шипучка.

— Поясни детальніше, — зацікавився я.

Прайс обійшла стіл, підсунула до мого крісла стілець, умостилася поруч зі мною перед терміналом і стала маніпулювати консоллю.

— От поглянь, це фрагмент зарконського рекламного ролика.

У космосі на тлі яскравих зірок плив старезний фрегат, придатний хіба що на брухт; схоже, навіть для демонстраційних випробувань зарконці не знайшли чогось пристойнішого. У лівому верхньому кутку екрана з’явився маленький катер. Зі встановлених на його крилах гармат, за формою схожих на бластери, вихопилися світло-сині промені і, легко проникнувши крізь захисне поле, влучили в емітери корабля-мішені.

— Світяться в вакуумі, — зауважив я про промені. — Це насправді, чи просто для наочності?

— Та ніби насправді… Дивись далі.

Усупереч моїм очікуванням, емітери не вибухнули. Натомість вони зненацька запрацювали на малій потужності, але в явно неконтрольованому режимі. Фрегат став відстрілюватися, але катер спритно ухилявся, зникаючи в одному місці й з’являючись в іншому (екстрено пірнав в апертуру, а потім знову спливав на поверхню), а в проміжках між цими маневрами поливав супротивника вогнем з плазмотронів, аж поки не зруйнував захисне поле. Фрегат було знищено.