Владимир Заяц - Втеча (на украинском языке)

Опiки були болючi й гоїлися довго.

Коли "туристи" йшли собi, Мишко лаяв їх немилосердно, прибирав зi сплюндрованої галявини порожнi пляшки, недокурки, паперове шмаття та всiляке смiття. Вiн розгладжував руками поглумлену землю й вiдчував, як пiд його пальцями знову мiцнiє корiння трав i наливаються соком-силою стебла.

З кожним днем Мишко пересвiдчувався, що його зв'язок з лiсом набагато мiцнiший, анiж вiн гадав собi напочатку. Спостерiгаючи своє життя, вiн зауважив, що окремi дiлянки лiсу _безпосередньо_ пов'язанi з окремими частинами його тiла. Скажiмо, якщо "туристи" розпалювали багаття на галявi поблизу шосе, то на його лiвому плечi з'являлася червона болюча пляма, як вiд опiку. Якщо ж вогнище розкладали в протилежнiй сторонi лiсу - пляма з'являлася на правому плечi. Джерело в затiненiй лощинi бiля шосе билося з тiєю ж частотою, що й Михайлове серце.

Одного разу сталася бiда. Задрiмавши, Мишко раптом вiдчув, що задихається, а лiвий бiк пронизує такий нестерпний бiль, що аж рука задерев'янiла. Йому стало страшно: вiн зрозумiв, що зараз, ось цiєї митi, може померти.

Що це? Звiдки цей бiль? Мишко не одразу збагнув причину, а коли збагнув, почав пробиратись до джерела, хитаючись i хапаючись за гiлля дерев, чагарник. Цiлу годину долав таку недовгу вiдстань. I вже бiля лощини впевнився у правильностi свого здогаду: джерело було засипане смiттям. Хтось привiз його сюди машиною i викинув.

Джерело ще жило - тоненька тремтяча цiвочка витiкала з-пiд купи смiття. Мишко скотився вниз i, втрачаючи сили, заходився розгрiбати смiття, ранячи руки об консервнi бляшанки й скло вiд битих пляшок. З ран виступала зелена кров.

Усе повiльнiшi ставали його рухи, а руки терпли й дедалi менше слухались, аж поки не завмерли зовсiм. Усвiдомивши, що нiчого бiльше вiн зробити негоден, Мишко вiдкинувся набiк, намагаючись при цьому не затулити собою джерела.

Вiдчував, як згасає в ньому життя: чимраз глухiше й немовби глибше билося серце, i тiло - колись таке легке й слухняне, що вiдгукувалось на будь-який порух думки, - тепер зреклося його, терпло, нiмiло, дерев'янiло i наче аж муляло Мишковi, як муляє нозi тiсний черевик.

Останнiм зусиллям вiн лiг на спину. Зрозумiв, що на ще одне таке зусилля вiн нездатний, однак це вже його не тривожило. З дедалi бiльшим спокоєм i байдужiстю дивився вiн у небо, на велику купчасту хмару в далекiй, з рожевим вiдтiнком, синявi. Хмара повiльно пливла, змiнювала обриси, розпливалася, клубочилась - бiлява iзсередини й пiдфарбована червонястим по нетривких краях. Так само повiльно пливли Михайловi думки. Вiн не дивувався, що не вiдчуває страху перед смертю. Вiн тiльки стежив за своїми думками й чуттями. Далебi, немає нiчого жахливого в тому, що присудила доля, i не кара це, а закон. Невдовзi вiн, Михайло, ось як ота хмара, розтане в свiтлому повiтрi, перейде в слiпучу синяву неба.

I однак повної гармонiї в душi не було. Щось перешкоджало здобути внутрiшню рiвновагу. Це була та неясна тривога, яка приходила до нього й ранiше i яку вiн не мiг увiбрати в жодне слово. I раптом вiн пригадав, пригадав i ледь усмiхнувся. Звiдки взялися цi слова? Десь їх вичитав, почув чи вигадав сам? Байдуже... Головне - вони жили в ньому давно, - не давали про себе знати, але виказували глибинну суть усiх його думок i вчинкiв. "Життя є любов..." Як це просто! Але це - основа всього життя на землi, його рушiйна сила i запорука людського безсмертя.

Михайло заплющив очi, тодi пiдвiв повiки чи, може, йому тiльки здалося так. Просто перед ним стояло всохле, схоже на чудернацьку виварену кiстку дерево; на його жовтих, тьмяно лискучих гiлках де-не-де сiрiло клоччя мертвої кори. А на нижнiй гiлцi, ковзаючи кiгтями i щосекунди змахуючи крильми, сидiла велетенська птаха з потворним жiночим обличчям, на якому замiсть носа стирчав здоровенний зiгнутий дзьоб. Птаха закричала хрипким моторошним голосом, i з дзьоба посипалися iскри. Одна з них упала на дерев'яний стовбур, що в нього перетворилося Мишкове тiло; весело затанцювало легке синювате полум'я, i стовбур безслiдно згорiв.

Увечерi повз лощину повертались додому туриста. Один з них легко збiг униз, розчистив джерело i напився з пригорщi кришталевої води.

Коли вiн полишав дiброву, незнана сила змусила його вповiльнити ходу й озирнутися. Раз... Вдруге... Ще й ще...

I вiн пiшов з непевним вiдчуттям, що скоро, дуже скоро сюди повернеться. Неодмiнно повернеться!