Рекурсія - Крауч Блейк

Мама увічнює цю мить на поляроїді.

Мотор з ревінням оживає, а її дивує порожнеча в салоні.

Ані батька на пасажирському сидінні.

Ані матері між ними.

Тільки вона одна.

Можна слухати музику, що подобається їй, і на такій гучності, яка їй подобається. Вона може поїхати куди завгодно і як завгодно швидко.

Але вона нічого того не робитиме.

Її зухвалий план на перший виїзд: здійснити відчайдушний рейд у сповнені пригод далекі нетрі магазину на заправці, за півтори милі від дому.

Відчуваючи приплив енергії, вона врубає передачу й неквапно розганяє пікап по під’їзній доріжці, вистромивши у вікно ліву руку, щоб помахати батькам.

Путівець перед їхнім будинком порожній.

Вона виїжджає на нього та вмикає радіо. Університетська радіостанція в Боулдері ганяє нову пісню Джорджа Майкла, і вона на повен голос підспівує, пролітаючи повз поля, назустріч майбутньому, що здається близьким, як ніколи. Хтозна, може, воно вже настало.

Удалині з’являються вогні заправки, вона знімає ногу з акселератора і в цю мить відчуває пронизливий біль у голові за очима.

Перед очима все пливе, серце в грудях оглушливо бухкає, і вона ледве не врізається в одну з бензоколонок.

На стоянці перед крамничкою вона глушить двигун і великими пальцями розтирає скроні, щоб заспокоїти пекучий біль, але біль дужчає та дужчає, і вона вже боїться, що її от-от знудить.

А потім стається щось геть неймовірне.

Її права рука тягнеться до кермової колонки та береться за ключ.

— Що за чорт? — промовляє вона.

Бо рука залишилась на місці.

А потім вона бачить, як її рука повертає ключ і заводить мотор, лягає на важіль коробки передач, вмикає задню передачу.

Проти волі Гелена озирається і дивиться в заднє скло, здає назад, залишає стоянку та витискає задню передачу.

Вона думає: «Це не я кермую, я нічого такого не роблю». А пікап набирає хід і прямує додому.

Периферію її поля зору затягує темрява, Передовий хребет і вогні Боулдера тьмяніють, меншають, ніби вона повільно поринає у глибокий колодязь. Їй хочеться кричати, зупинити це божевілля, але вона лише пасажирка у власному тілі, не здатна говорити, відчувати запахи та й взагалі щось відчувати.

Звуки радіо — просто шепітне загасання, і тонкий промінчик світла, на який перетворилася її свідомість, раптово зблискує та гасне.

Гелена

15 жовтня 1986 року

Гелена повертає з путівця на під’їзну доріжку до двоповерхового фермерського будинку, де вона виросла, з кожною наступною секундою дедалі більше вживаючись у цю молодшу версію себе самої.

Будинок здається меншим і зовсім не таким міцним, яким вона його пам’ятала, навпаки, особливо тендітним на тлі синього пасма гір, що видніється миль за десять звідси.

Гелена гальмує, вимикає двигун і бачить у дзеркалі заднього огляду себе шістнадцятирічну.

Жодної зморшки на обличчі.

Густі веснянки.

Зелені очі ясні та блискучі.

Суща дитина.

Гелена впирається плечем у дверцята, ті з рипінням відчиняються — і вона ступає на траву.

Легенький вітерець густо відгонить солодкавим і вологим духом близької молочної ферми.

І саме він, цей аромат, найбільше асоціюється в неї з домівкою.

Вона ступає стертими ґанковими сходинками, а в ногах така легкість!..

Найперше, що чує Гелена, відчинивши двері та заходячи всередину, — приглушене бубоніння телевізора.

Коридором, який тягнеться повз сходи, линуть інші звуки: помішування, дзенькання каструль, дзюркіт води.

На весь будинок розносяться пахощі курки, яка печеться в духовці.

Гелена заглядає у вітальню.

Батько сидить у своєму кріслі.

Поклавши ноги на стілець, він займається тим, що завжди робив будніми вечорами, скільки вона пам’ятає з дитинства: дивиться випуск «Останніх світових новин». Пітер Дженнінгс, ведучий, розказує, що Елі Візель[42] отримав Нобелівську премію миру.

— Як покаталася? — питає батько.

Гелена розуміє, що діти — істоти надто незрілі та занурені в себе, щоб належним чином цінувати батьків, коли ті ще в розквіті сил. І зараз вона бачить батька таким, яким ще ніколи не бачила.

Він такий молодий і вродливий.

Йому немає навіть сорока.

Гелена не може відвести від нього очей.

— Усе було дуже класно! — Власний голос здається їй дивним: високий, м’який.

Батько обертається назад до телевізора й не помічає, як Гелена витирає сльози.

— Пікап мені завтра не потрібен. Спитай у мами, якщо їй він теж не треба, можеш їхати на ньому до школи.

Реальність з кожною секундою міцнішає.

Гелена підходить до крісла, нахиляється та обіймає батька.

Той дивується:

— Ти чого?

Запах «Олд спайсу» і легкий колючий дотик одноденної щетини — Гелена знову ледве стримується, щоб не розревітися.

— Ти мій тато, — шепоче вона.

Тоді виходить у їдальню, прямує на кухню і бачить маму, яка, спершись на кухонну стійку, смалить цигарку і читає любовний роман.

Гелена бачила її востаннє в притулку для старих людей неподалік від Боулдера за двадцять чотири роки від цієї миті: тіло хирляве, від свідомості не лишилося й сліду.

Усе це ще тільки має статися, а поки що на мамі сині джинси та блузка на ґудзиках. Завивка й чубчик по моді вісімдесятих — і це найкращий час у її житті.

Гелена рвучко підходить до матері та міцно її обіймає.

Вона знову плаче і не може зупинитися.

— Гелено, що сталося?

— Нічого.

— Щось не так із поїздкою?

Гелена заперечно мотає головою.

— Просто емоції зашкалюють.

— Чому?

— Навіть не знаю.

Вона відчуває, як мамина рука гладить її по голові, крізь амбре тютюнового диму чує запах її парфумів: «Білий льон» від «Есте Лаудер».

— Дорослішання — воно часом таке, — киває мама.

Гелені досі не вкладається в голові, що вона зараз тут. Ще лічені хвилини тому вона конала в деприваційній капсулі за півтори тисячі миль від цього місця і за тридцять три роки від цього моменту.

— Тобі допомогти з вечерею? — питає вона, нарешті відпустивши матір.

— Ні, курка вже майже спеклася. У тебе точно все нормально?

— Так.

— Я гукну, коли буде готово.

Гелена виходить із кухні та йде коридором до сходів. Вони крутіші, ніж вона пам’ятає, та й риплять набагато сильніше.

В її кімнаті чорт ногу зламає.

Як завжди.

Як завжди буде в її квартирах, кабінетах.

Гелена бачить одяг, про який давно забула.

Ведмедя без одної лапи, який загубиться пізніше в коледжі.

Аудіоплеєр із прозорою касетою всередині, на касеті наклейка: INXS-Listen Like Thieves[43].

Гелена сідає до письмового столика і дивиться в чарівно спотворене скло старої віконної шиби. Бачить вогні Денвера за двадцять миль звідси і сизі рівнини на сході, а далі, за ними, — не видний з будинку величезний дикий світ. Вона часто сиділа тут і мріяла, як житиме в майбутньому.

Знала б вона, як складеться її життя!

На столі лежить розгорнутий підручник, біля нього — домашня контрольна робота з клітинної біології, яку сьогодні треба дописати.

У середній шухляді вона знаходить зошит, на чорно-білій обкладинці напис: «Гелена».

Це вона пам’ятає.

Гелена розгортає зошит і переглядає сторінки, списані похилим підлітковим почерком.

Користуючись кріслом, вона ще жодного разу не забувала подій із попередніх реальностей. Але зараз у неї закрадається страх, що таке може статися. Вона в незвіданих водах, їй ще ніколи не доводилося повертатися так далеко в часі, у такий юний вік. Існує ризик, що вона забуде, звідки прибула і навіщо опинилася тут.