Василий Бережной - Космiчний Гольфстрiм (на украинском языке)

Подруга всмiхнулася:

- А хто б же вiдмовився? Зажди, скоро Гантеля наповниться дитячим галасом!

Рената розговорилася про майбутнє - великi гамiрливi мiста на цiй планетi, електропоїзди, морськi лайнери. Та Еола чула її одним вухом, всю її увагу зараз привертало крихiтне тепле тiльце на руках, вона прислухалася до смоктання, i її поступово охоплювало не знане досi блаженство. Як вона мрiяла стати матiр'ю! В довгi роки космiчного польоту, роки, яким, здавалося, й кiнця не буде, не можна було й думати про материнство, але ця трепетна мрiя нiколи не полишала її. То був непогамовний поклик життя, яке жадає свого продовження, вiдгомiн дивовижного процесу, що є суттю часу i простору. I ось вона - мати... Невже це не сон, а дiйснiсть?

Подушечками пальцiв ледь чутно доторкнулася до голiвки сина, вкритої рiденьким волоссям, неначе хотiла впевнитись, що це справдi... А онде й донечка ворушить губенятами. Зажди, зараз i тебе погодую...

Але ж Гордiй - затятий космонавт. Невже не можна перервати програму дослiджень хоч на один день? Мiг би спуститися з тiєї орбiти...

- Нашi дiти про Землю дiзнаються з кiнофiльмiв, картин, фотографiй. Рената забрала малого i подала Еолi доньку. - А побачити вже не побачать...

Еола зiтхнула:

- Будемо сподiватись, що Гантеля для них стане такою ж прекрасною, як для нас була Земля.

- Мабуть, так воно й буде, - покивала головою Рената. - Зразка для порiвняння не матимуть, що їм залишатиметься, як не полюбити свою рiдну планету?

- Маєш рацiю, - погодилась Еола. - А ми всi подумки на Землi... Як там нашi рiднi? Чи не забули нас друзi?

Ренатине обличчя скривилося в болiсну гримасу, кутики вуст здригнулися, жiнка нервово пирснула чи то смiхом, чи плачем.

- Не треба про це, принаймнi хоч зараз.

Одвернулася, щоб непомiтно витерти вологi очi.

До будинку апаратної вiд лiкарнi - рукою подати, проте для Еоли ця вiдстань здавалася величезною. Ось вона йде i нiяк не дiйде. Може, тому, що дуже ослабли ноги, чи того, що колотиться серце? "Слухай, звертається вона подумки до самої себе, ти ж невропатолог, радиш iншим дисциплiнувати свої нерви, а сама не можеш упоратись iз хвилюванням. Не хвилювання, а тривога? Ну й що? Тим бiльше потрiбне самовладання..."

Селище - дехто називав його Тимчасовим, а дехто - Пiонерським - мало всього кiлька споруд, досить кумедних в архiтектурному вiдношеннi. Воно притулилося попiд невисокими горами, суцiль порослими лiсом. Якщо не рахувати антени, встановленої на пологiй вершинi гори, то всiх будiвель було чотири. Каменю навозили тiльки для пiдмуркiв, стiни i стелi склали з дерева, а зверху напнули мiцнi пластиковi шатра, пiдпертi каркасами з алюмiнiю. Головний корпус, в якому розмiстилися житловi кiмнати, схожi на каюти космiчного корабля, тiльки набагато просторiшi, поставили метрiв за 150-200 вiд пiднiжжя гiр. До нього з одного торця приєднувалося примiщення кухнi та їдальнi, з другого - медичний сектор. Для складiв (продуктового i технiчного), а також для гаража Самсон i Далiла пробили тунелi в сусiднiх горах. Апаратну поставили у видолинку пiд горою, на якiй вивищувалась антена.

Вийшовши з клiнiки, Еола наче потрапила в лазню. Це вiдчувалося особливо рiзко, бо в примiщення повiтря подавалося крiзь фiльтри. А надворi було волого i жарко. На її обличчi одразу ж з'явилися дрiбненькi крапельки поту, сорочка прилипла до грудей. Повернула за рiг, i до слуху дiйшов шум невидимої звiдси рiчки. Що ж вона скаже своєму Нескубi? Нести близнят їй не порадили, покаже їх татусевi згодом. А зараз... Хотiлося i посварити, i приголубити Гордiя... Чи той будиночок апаратної вiдсувається, чи що? А пульс частiшає, кров шугає у вуха. Ну, зажди, космiчний вовче, дам я тобi перцю!

Свiтило пiдбивалося до зенiту, але навколо домiнували тi ж самi два основнi кольори - червонястий i темний у тiнях. Ця картина скидалася на земне надвечiр'я, i Еола зiтхнула на ту згадку. Апаратну з двох бокiв огортали чорнi пелюстки, вiкна - голубуватi з рожевим полиском, наче сполохи далекої пожежi. Це чомусь ще дужче стривожило знервовану Еолу. Пiдходила задихана, нiби зiйшла на високу гору.

Переступивши порiг апаратної, потрапила в цiлком iнший свiт. Лампи по-земному денного свiтла! Джеркотання апаратури, зеленi хвильки на екранах осцилографiв...

- Як ви сказали? Повторiть ще раз! - гукав оператор, схилившись до невеликого екрана. - Слiди цивiлiзацiї?

Еола пiдiйшла ближче, щоб через його плече поглянути на екран. Звiдти якийсь зарослий чоловiк сипав словами:

- Скелi цi нависають над широкою рiчкою, кожна з них - скульптура, одноокi, розумiєш, голови...

Еола нiяк не могла пригадати, хто це такий - не стрижуться, не голяться...

- Може, там живе Полiфем iз своєю сiмейкою? - глузливо сказав оператор. - Будь обачним, Алк!

"Так, це Алк, - упевнилась i Еола. - I як я одразу не впiзнала... Такi сердитi очi тiльки в нього..."

- Ти знову iронiзуєш,- обурювався з екрана ботанiк, а я кажу: природа такого не зумiє...

- Ну, це вже зухвальство, - в тому ж дусi продовжував оператор. - Вiд тебе, друга природи, я такого не чекав... Якщо природа могла створити отакого тебе...

Вони, мабуть, ще довго так перемовлялися б, та Еола торкнула оператора за плече, i лише тепер вiн помiтив її присутнiсть.

- Ну, гаразд, Алче, i цю твою iнформацiю ми обговоримо. Фотографуй, занотовуй. Цiкавих тобi гербарiїв!

- Усiм привiт,- встиг сказати Алк i розтанув в екраннiй млi.

Оператор пiдвiвся якось трохи дивно, очiкувально дивлячись на Еолу, торкнувся своєї густої бороди i одразу вiдсмикнув руку, наче припекло.

- Я хотiла б... Чи можна викликати "Вiкiнг"?

Уже по тому, як пересмикнулось його лице, вiдчула: щось трапилось.

- Гм... Хiба вам не сказали?..

- Нiхто нiчого не казав...

- Та, власне, нiчого особливого, це буває, - оператор говорив затинаючись. - Усякi технiчнi неполадки...

- Та скажiть, ради бога, що сталося?

- Я ж i кажу: зв'язок - це тонюсiнька ниточка...

- Ну?

- От вона i рветься. Саме це сталося вчора - зв'язок з "Вiкiнгом" перервався. Але я сподiваюсь... Та ви не хвилюйтеся - капiтан Нескуба i Лойо Майо живi-здоровi. А зв'язок...

Еола вже не дослухалася, що вiн говорив про вiдновлення зв'язку - її погляд упав на вузеньку стьожку з рулона, що лежала на панелi екрана пiд щiлиною видачi. Великими лiтерами там було надруковано:

Я радий, Еоло, що мрiя твоя здiйснилася i ти стала матiр'ю! Плекай наших дiток, повернемось - пригорну до серця.

Назавжди твiй Гордiй Нескуба.

Гантеля - Земля.

Еола спаленiла, губи їй затiпались, та вона нiчого не сказала, мовчки затиснула того папiрця у жменi i неквапом пiшла до виходу, сповнена якоїсь незрозумiлої для оператора гордостi.

17

На сiмнадцятому роцi досить одноманiтного польоту в космосi дослiдницький корабель "Орбiс" нарештi натрапив на якийсь об'єкт. Уперше цю свiтну точку помiтив старший екiпажу Анте-Ео i хоч не надавав цьому фактовi особливого значення, вирiшив звiритися з картами. Удвох iз своїм помiчником Кон-Тiро вони переглянули усi зображення, що зберiгалися в пам'ятi електронного мозку корабля, але цiєї точки не знайшли. Тодi почали приглядатися пильнiше, i виявилось, що свiтнiсть об'єкта протягом сталого вiдтинку часу змiнюється у великих межах, отже, це - довгасте тiло, яке обертається навколо поперечної осi.