Олег Авраменко - Реальна загроза
— Бо вона була горда жінка, ось чому! — відповіла Топалова з люттю в голосі. — Вона вважала принизливим утримувати тебе таким чином. Для тебе ваш зв’язок був лише скороминущим захопленням, у той час ти не збирався розлучатися зі своєю першою дружиною, адже в такому разі її таточко, тодішній начальник Генштабу, міг зіпсувати твою блискучу кар’єру. А коли твій тесть пішов у відставку, ти поквапився відставити і його доньку, бо нестямно закохався в молоденьку акторку… А про мою маму ти вже давно забув. Жодного разу не поцікавився, як вона живе, не відвідав її, коли вона захворіла, навіть не прийшов на її поховання.
— Вибач, я не знав…
— Бо не хотів знати. І вибачатися ти маєш не переді мною, а перед пам’яттю моєї матері. Можливо, вона б пробачила тебе. А я ніколи не пробачу. До твого відома, я рада, що не ношу твого прізвища, що досі ніхто не знав, чия я дочка.
Можливо, ви назвете мене тугодумом, але я лише після останніх слів збагнув, про що йдеться, і від цього несподіваного відкриття нервово закашлявся. Топалова… хоча ні, яка вже там Топалова, просто Яна, моя сестра, повернулась до мене й міцно стисла мої руки в своїх руках.
— Це правда, Алексе, він мій батько. На жаль. Я… я дуже сподіваюсь, що ти не зненавидиш мене. Це дуже важливо для мене. Ти мені як брат, і я… — Вона затнулась, і в її очах застигло ошелешене розуміння. — То ти…
— Так, — сказав я. — Не „як брат“, а прото брат. Зведений. У нас з тобою спільна біда — ми діти одного батька.
Тут Яна утнула номер, якого я від неї зовсім не чекав. Вона знепритомніла…
Негайно викликаний до кабінету особистий батьків лікар констатував у Яни шок як наслідок тривалої нервової напруги. Що й зрозуміло: спочатку виснажливий політ через аномалію, потім заколот на кораблі, полон, а на десерт — зустріч з ріднею. Лікар не рекомендував повертати її до тями, а навпаки — зробив укол, який перевів її непритомний стан у міцний здоровий сон. Батько розпорядився відвести Яну до себе додому і не залишати без нагляду.
Коли метушня, викликана цієї подією, вляглась, і ми лишилися в кабінеті удвох, він сказав:
— Ну, тепер можемо спокійно поговорити.
— А чи варто? — засумнівався я. — Май на увазі: я не збираюсь чіплятись тобі на шию.
Батько зітхнув:
— Та вже ж розумію. Я цього чекав. Проте мені гірко через твою ворожість. Бачу, тобі грунтовно промили мізки за всі ці роки.
— Нічого мені не промивали! — обурився я. — Навряд чи ти повіриш, але зі мною навіть не проводили „виховної роботи“. Лише на самому початку пояснили, навіщо мені треба змінити прізвище і говорити всім, що мої батьки загинули в катастрофі. Причому пояснювали дуже м’яко й тактовно, не переконували мене, що ти фашист, ніхто ані словом не обмовився, що з твоєї вини загинуло багато людей. Навпаки, мене попередили, що про тебе розповідатимуть всіляку неправду, страшні нісенітниці, але я повинен мовчати й не заперечувати, бо інакше мене можуть скривдити. Якийсь час я в це щиро вірив, тим більше що часом зустрічав і таких, хто відверто захоплювався тобою, вважав тебе героєм. Та поступово я сам у всьому розібрався і зрозумів, ким ти був насправді.
— Отож-то! Про це я й казав. Тобі дали початкову настанову, запрограмували твоє мислення і тим самим наперед визначили ті висновки, до яких ти нібито сам дійшов. Старий як світ прийом: щоб переконати в чомусь дитину, треба не залякувати її, не нав’язувати своєї думки, а підкорити вдаваною добротою, фальшивою душевністю. Тебе просто купили, сину. Купили м’яким і делікатним поводженням, щедрими кишеньковими грошима, тією сумою, що лежала на твоєму рахунку в очікуванні, коли ти станеш повнолітнім.
Я хотів був заперечити, що не в грошах справа, що маю свою голову на плечах і звик жити власним розумом… Проте я змовчав, бо розумів, що все це марно. Я погано пам’ятав свої дитячі літа, але дещо, пов’язане з батьком, глибоко врізалося мені в пам’ять. Зокрема те, що він завжди був свято переконаний у власній правоті. Моїй мамі жодного разу не вдавалось переспорити його, хоча він часто їй поступався — але при цьому неодмінно давав зрозуміти, що просто скоряється жіночій забаганці. Для нього існували лише дві точки зору — своя й неправильна.
— Я б давно забрав тебе до себе, — тим часом продовжував батько. — Але не мав такої можливості. Протягом першого року після невдалого повстання наш корабель безцільно подорожував по космосу, уникаючи будь-яких населених планет. Я чекав, доки на Октавії спаде напруга, а агенти ериданських спецслужб перестануть чатувати в усіх косопортах, розшукуючи повстанців-утікачів. Під час цих мандрів ми набрели на Ютланд. Сталося це цілком випадково, просто хлопці з команди вже почали нудитися, і я вирішив, що їм буде корисно пограти в дослідників Далекого Космосу. Коли на нашому шляху зустрілася реліктова аномалія, ми не стали обминати її, а полетіли навпростець — просто так, з суто спортивного інтересу. А коли досягли її центра і сплили на поверхню вакууму для профілактики, то запеленгували слабкі радіосигнали штучного походження, що йшли від однієї з найближчих зірок. Так і виявили Ютланд — незнану досі людську колонію. Певний час ми витратили, щоб утвердитись тут, потім я зв’язався з людьми на Октавії, в чиїй вірності не мав сумніву, й одним з найперших моїх розпоряджень було знайти тебе. Та виявилося, що я запізнився — тебе надійно сховали й замели всі сліди.
— Отже, мені неабияк пощастило, — сказав я з викликом. — Ти б точно промив мені мізки й доклав би всіх зусиль, щоб виховати з мене свою подобу. А так, на щастя, я вже дорослий, і тобі мене не зламати.
Батько сів у крісло і сперся правим ліктем на стіл.
— Я не збираюсь тебе ламати, Алексе, — втомлено відповів він. — Залишайся таким, який ти є. Будь самим собою. А мені досить, що тепер ти зі мною.
— Не зі своєї волі, треба сказати, — промовив я, втрачаючи терпець. — А якби мене спитали, я б відповів, що знати тебе не хочу й бачити не бажаю. Після того, що ти зробив… Я кажу не лише про твій путч, а передовсім про маму, яку ти вбив. Так, саме ти її вбив! Вона вкоротила собі віку, бо вважала тебе загиблим. Вона кинула мене напризволяще й пішла до тебе… тобто думала, що йде до тебе. А ти… ти залишився живим! Не розумію, як ти міг жити далі з таким тягарем на душі. Я б на твоєму місці застрелився.
Батько знову зітхнув.
— Боюся, зараз у нас не вийде нормальної розмови. Ти надто накручений, тобі треба відпочити й заспокоїтися, звикнути до думки, що я живий. Тебе відвезуть до мене додому, віднині це й твій дім.
Я гордо відкинув голову.
— До біса твій дім! Я нічого не хочу від тебе. Накажи доправити мене в той табір, де тримають решту наших.
(adsbygoogle = window.adsbygoogle || []).push({});Откройте для себя мир чтения на siteknig.com - месте, где каждая книга оживает прямо в браузере. Здесь вас уже ждёт произведение Олег Авраменко - Реальна загроза, относящееся к жанру Научная Фантастика. Никаких регистраций, никаких преград - только вы и история, доступная в полном формате. Наш литературный портал создан для тех, кто любит комфорт: хотите читать с телефона - пожалуйста; предпочитаете ноутбук - идеально! Все книги открываются моментально и представлены полностью, без сокращений и скрытых страниц. Каталог жанров поможет вам быстро найти что-то по настроению: увлекательный роман, динамичное фэнтези, глубокую классику или лёгкое чтение перед сном. Мы ежедневно расширяем библиотеку, добавляя новые произведения, чтобы вам всегда было что открыть "на потом". Сегодня на siteknig.com доступно более 200000 книг - и каждая готова стать вашей новой любимой. Просто выбирайте, открывайте и наслаждайтесь чтением там, где вам удобно.


