Василий Бережной - Сонячна сага (на украинском языке)

Вайз не обзивався.

- Хелло, Вайзе!

Мовчанка

- Ви що, заснули?

Жодного звука.

Це її стривожило. Кинулась до його каюти. Пальцi тремтiли, ледве намацала кнопку дверей.

Вайз лежав бiля лiжка - скорчений, посинiлий. Тут же поблискувала розтрощена ампулка, бiлiв клаптик паперу.

Модеста нахилилась i взяла записку.

"Ви жiнка виняткова, а я - звичайний смертний... - Вайзовi каракулi розсипались на папiрцi колючками. - Я так не можу, краще покiнчити одразу, анiж чекати, доки розжариться наша металева труна. Космос обдурив мене, я плачу йому тим же. А вас, Модесто, я справдi любив... Ненавидiв i любив. Мабуть, бiльше любив, хоча зараз це не має нiякого значення. Хай щастить вам у дослiдженнях!"

Обережно ступаючи, наче боячись потурбувати мертвого, Модеста вийшла, трохи постояла в тамбурi, обiпершись спиною об холодну переборку, i пiшла до пульта, ледве переставляючи обважнiлi ноги. Треба ж запускати силовий агрегат...

Рано-вранцi Модеста вибiгає на верхню терасу санаторiю робити зарядку, але кожного разу, вражена красою мiсячних краєвидiв, покладе руки на балюстраду i довго стоїть. Сходить сонце, i гiрськi пасма тонуть у блакитно-золотому серпанку. На передньому планi контури гiр наче прокресленi тушшю, а далi - тонуть в iмлi. Вище пiдбивається сонце, коротшають тiнi, i ось уже виграють барвами розлогi долини. Переважає зелений колiр, адже атмосферу на Мiсяцi люди створили на взiрець земної, i рослиннiсть тут земна. До того ж i доба така сама, як на Землi. Мiсяць примусили обертатись навколо своєї осi з чималою швидкiстю. Лише тяжiння нагадує Модестi, що вона вiдпочиває не в Карпатах. Тут ходити легко, наче й не йдеш, а перелiтаєш з мiсця на мiсце.

До всього цього астронавтка звикла досить швидко, от тiльки нiяк не могла звикнути до цифри на календарi - 11 200 рiк. В космiчну подорож вони з Вайзом вирушили 2100 року...

Насилу вiдiрвавшись вiд споглядання барвистого ранку, Модеста робить зарядку i, освiжена, бадьора, йде снiдати. Кулiнарiя тепер зовсiм iнакша ну, нiчого схожого! - але вона вдоволена, бо всi отi пасти й драже, що так i розтають у ротi, не лише поживнi, а й смачнi. Снiданок бiльше не вiдбирає, як п'ять хвилин, i вона сiдає за роботу.

Сьогоднi Модеста закiнчує диктувати на магнiтну плiвку звiт про експедицiю - його жде навiть президент Академiї астронавтики,- i це радувало Модесту. Нi, вона в ньому свiтi не зайва. А ще вона пам'ятає багато чого з того, що колись було рiдним, близьким.

За вiкнами згасає день. На обрiї жеврiє пiдсвiчена сонцем хмарина.

- Summa summarum, - проказала Модеста, - остаточний пiдсумок: ми зробили все, що змогли.

Вимкнула магнiтофон i, зiтхнувши, пiшла до своєї спальнi. Перевдягнувшись у легкий спортивний костюм, вибiгла на плаский дах помилуватись небом.

Густа сутiнь заливає пасма гiр, лише окремi вершини ще ловлять промiння зниклого за обрiєм сонця й сяють, наче маяки.

Баня неба починає золотiти. Спочатку одна пелюстка з'являється на заходi, росте з кожною хвилиною, i ось спокiйне золотисте сяйво уже лине з усiєї видимої пiвсфери, проймає синяву повiтря, i воно виграє найнiжнiшими, найтоншими вiдтiнками веселки.

Модеста дивиться й не може надивитись на це чудо, створене людиною. Ех, сердега Вайз... Оболонку, що, немов шкаралупа яйця, охоплює Сонце i внутрiшнi планети, вiн порахував за фотосферу невiдомої зiрки... А то ж людство перебудувало планетну систему, використавши для оболонки матерiал планет-гiгантiв. Тепер левову частку сонячної радiацiї одержують внутрiшнi планети. Невичерпнi океани енергiї!

Думка про трагiчну долю Вайза кольнула їй серце, смуток запав у душу. Обличчя нахмурилось. Земля зiйде перед свiтом, але завтра вона побачить рiдну планету зблизька - вiдправиться iз своїм звiтом до Академiї. Оце б удвох...

Стояла замислена, пригадувала до дрiбниць свою нелегку подорож з минулого до майбутнього, яке стало для неї теперiшнiм. Не чула нi музики внизу, нi навiть крокiв, що наближались.

- Добрий вечiр, - обiзвався високий молодий чоловiк у тенiсцi й шортах. - Пробачте, якщо я невчасно.

Модеста стрепенулася. Щось було в його притишеному голосi бiльше, анiж тiльки чемнiсть до самотньої жiнки. Щось хвилююче, нiжне, - те, за чим вона так знудьгувалася.

- Здрастуйте, - окинула його весело-зухвалим поглядом. Це був космонавт, що перший встановив зв'язок iз "Списом". Вiн уже якось цiкавився її самопочуттям. - Рада вас бачити...

- Нам треба з вами поговорити - чи не так?

- Може, й так, - усмiхнулась Модеста.

Саме цiєї митi розтануло, зникло почуття самотностi, а вiдтак i неусвiдомленої нервової напруги.

Вони блукали вулицями, парками Лунополiса, аж доки з-за обрiю не виткнулася величезна куля Землi. А високо-високо над ними, над Мiсяцем, над Землею, золотилося небо. Нiби славлячи невтомний людський генiй, вiчний людський труд, звучала велична симфонiя, сонячна сага.