Анатолий Костецкий - Хочу лiтати ! (на украинском языке)

-- А може, ну його?.. -- поспитав обережно Борька.

У цю мить сiра фiранка вiдсунулась, i у вiкнi з'явилося розлючене обличчя. Помiтивши нас, дiд несподiвано розтяг рота у привiтнiй, на його думку, посмiшцi й гукнув:

-- А, це ви, сусiдоньки любесенькi! Заждiть хвилечку -- я ось-ось!..

Голова зникла за фiранкою, в кiмнатi щось забрязкало, задзенькало -- i на порозi з'явився сусiд iз широко розставленими руками.

-- Заходьте, дiточки дорогесенькi, завiтайте до старенького самотнього дiдуганчика!

Щось у його привiтностi здалося менi пiдозрiлим. Не так, видать, i радiв дiд, як удавав; особливо ж, коли пригадати, як вiн зустрiв нас удень. Але вертати було пiзно: ми зайшли.

-- Проходьте, гостоньки, до кухоньки, -- iшов попереду сусiд. -Сiдайте на стiльчики, я зараз чайчику вам...

Вiн був кинувся до плити, але Борька зупинив його.

-- Вибачайте, що турбуємо, але ми до вас у справi!

-- Анiскiлечки не турбуєте! -- заторохтiв дiдуган. -- Якi ж дiла можуть бути у старесенького пенсiонерчика? От у вас, розумiю, -- купа справ. Давайте, викладайте свою справоньку Капiтону Порфировичу, вiн допоможе!..

Так от як, виявляється, звуть нашого сусiда! Нарештi хоч про це дiзналися, а то ж питати -- незручно...

-- I все ж пробачте, що заважаємо, -- мовив Борис. -- Ви ж, здається, робите якiсь дослiди? Ми бачили, як ви пробiрки носили.

Капiтон Порфирович хижо зблиснув очима, але тут же знов запосмiхався:

-- Так-так, розумничку мiй, я трiшечки хiмiєю, так би мовити, займаюся, у вiльну часинку.

-- Ой, цiкаво! -- вихопилось у Наталки. -- А що ж ви робите?

-- Та чого розказувати, -- вiдмахнувся дiдуган, -- самi згодом дiзнаєтесь! -- I якось так дивно й таємниче посмiхнувся, що менi аж мурахи по спинi забiгали...

-- Ну, викладайте свою справоньку! -- всiвся нарештi сусiд. -- Я весь такий уважненький!

Мене страшенно дратувала його манера висловлюватись: "дiтоньки", "пенсiонерчик", "уважненький"! Але доводилось терпiти: кожен говорить, як може!

Борис набрав у груди якомога бiльше повiтря i вiдтарабанив сусiдовi наше прохання.

-- Та хiба ж це проблемочка? -- вишкiрився дiдуган. -- Та грайтеся собi на здоров'ячко, хоч луснiть! -- I вiн знову недобре зблиснув колючими очицями.

-- Тодi спасибi вам, -- поважно подякував Борька, -- ми скористаємося з вашої люб'язностi. А тепер -- вибачайте, ми пiдемо.

Капiтон Порфирович заметушився, пiдскакував до кожного з нас, навiщось тис кожному руку.

-- Ви ж, любесенькi мої, заходьте, не полишайте на самотиночцi старесенького, кхе-кхекс, пенсiонерчика! Та грайтеся -- коли тiльки схочете. А за це менi теж дещо, кхе-кхекс!.. -- I дiдуган задоволене потер долонi.

Такий поворот дiла нас трохи здивував i насторожив.

-- А що вам потрiбно!-- обережно спитав Iгор.

-- Анiчогiсiнько! -- замахав руками сусiд. -- Згодом домовимось. Нiчого дорогесенького я не вiзьму, просто мiнятися люблю з дитинства... Ну, не буду вас бiльше затримувати, iдiть собi! -- I вiн провiв нас аж до хвiртки.

-- Щось не подобається менi цей "пенсiонерчик"! -- мовив Iгор, коли ми трохи вiдiйшли.

-- Та й менi теж, -- погодився я. -- Надто вже чемного вдає. I ще якийсь обмiн! Що вiн хоче вiд нас?

-- Чого голову сушите? -- перервав нас Борька. -- Сказала ж людина: мiнятися любить. Ну, попросить по хлiб пiти чи грядку виполоти -- от i все!

-- Ми б i так зробили, -- сказала Наталка, -- не обов'язково за щось! А от посмiшка його i справдi -- бр-ррр! -- I вона аж плечима пересмикнула, нiби вiд холоду.

-- Стривай! -- ухопив мене за руку Iгор. -- Пам'ятаєш, Корнелiй казав: "Стережiться сусiда!"? А що, коли вiн мав на увазi Капiтона Порфировича!

Я раптом подумав те ж саме.

-- От що, -- сказав я, -- треба побалакати з Корнелiєм!

6

Прибiгши додому, я вирiшив вiдразу ж розпитати про дiдугана в Корнелiя. Але спершу треба було якось пiдлеститись. Сьогоднi в нас саме були коропцi, мама купила в обiд. Я вибрав чималенького i звернувся до Корнелiя, що дрiмав на кухнi.

-- Корнюсю, любий! А йди-но сюди, глянь, що в мене!

Корнелiй розтулив одне око, поглянув на мене, перевiв погляд на коропа, встав, потягся, а тодi лiниво, нiби неохоче, вийшов з-пiд батареї i лапою взяв рибу.

З насолодою, але й гордовито, не втрачаючи пихатого вигляду, вiн хрумав коропа й задоволено муркотiв. Доївши рибину, старанно вмився й повернув назад, пiд батарею.

-- Корнюсю, -- звернувся я до нього. -- Давай трiшки поговоримо. Я хочу дещо в тебе поспитати.

Вiн зиркнув на мене i щось сонно нявкнув. Йому, певне, кортiло пiсля такого обiду поспати, а тут я зi своїми балачками.

-- Корнюсю, наш новий сусiд -- це не той чоловiк, про якого ти колись казав?

Кiт мовчки дивився на мене.

-- Його звуть Капiтон Порфирович? -- уточнив я.

Кiт мовчав. Вiн замружив очi i, здавалося, засинав.

"Ех, -- подумав я, -- дав маху! Треба було спершу поговорити, а потiм годувати його!"

Трохи засмучений, я всiвся за уроки.

Щиро кажучи, з тiєї ночi, коли ми вiдкрили для себе польоти, Корнелiй бiльше нiколи не розмовляв з нами. Тож iнколи у мене виникала думка: а чи нам це не здалося тодi?.. Але, напевне, все було таки насправдi! Просто Корнелiй бiльше не говорив, бо не хотiв. А схоче -знов заговорить!

-- Ну що ж, не вийшло -- то й не треба! Давайте самi думати! -сказав Iгор, коли я розповiв квартетовi про поведiнку Корнелiя. -Невже ми дурнiшi за якогось там кота?

Так i домовились.

А ввечерi, тiльки-но стемнiло, ми, як завжди, сидiли на нашiй липi.

Аж тут пiд нами спалахнуло вiкно сусiда, й усi мимоволi глянули на нього.

Ближче за всiх до вiкна сидiв Iгор, а ми з Борисом бачили тiльки лису голову Капiтона й вершечок скляної шафи.

-- Що вiн там робить? -- порушила мовчанку Наталка, але Iгор рвучко повернувся до нас i застережно махнув рукою. Ми зрозумiли: вiн побачив щось важливе -- i затамували подих.

Ми тихо просидiли на своєму спостережному пунктi з годину, поки Iгор нарештi заворушився.

Раптом пiд його ногою хряснула гiлка. Вiн устиг схопитися руками за стовбур i наче закам'янiв.

I тут ми побачили, як дiдуган скочив зi свого мiсця й пiдбiг до вiкна.

Ось вiн вiдхилив фiранку... Ось висунув голову надвiр!..

-- Ня-а-ав!!! -- пролунав раптово пiд самим вiкном котячий зойк, i ми впiзнали голос Корнелiя.

-- А, це ти, рудий розбишако! -- гримнув на Корнелiя Капiтон Порфирович. -- Ну, постривай! Я ще зустрiнуся з тобою! -- I вiн так зареготав, що нам аж моторошно стало.

А Корнелiй ще раз нявкнув, голосно й презирливо, як умiв лише вiн, i замовк.

Можна було вважати, вiн нас виручив! Молодчина!.. От тiльки цiкаво, звiдки його знає дiд?..

Коли ми злiзли з липи й зiбралися в альтанцi, Наталка спитала Iгоря:

-- Ти чого так тремтиш? Змерз?

Тiльки зараз ми помiтили, що Iгор i справдi весь аж труситься.

-- Хотiв би я глянути, -- кинув вiн, -- що б робила ти, коли б побачила, що там!..

-- Що?! -- водночас гукнули ми.

-- Зараз, дайте вiддихатись, -- попросив Iгор. -- Ну, все, слухайте! Ви бачили, що кiмната освiтлена якимось дивовижним сяйвом? Так-от, посеред кiмнати стоїть стiл. За столом у величезному шкiряному крiслi -- Капiтон. На столi перед ним у штативах якiсь пробiрки з написами. Ще стояла там спиртiвка, на нiй грiлась колба, а в колбi вирували рiзнобарвнi димки. У пробiрках теж були димки: смарагдовi, блакитнi, рожевi, бузковi -- словом, усiх кольорiв! Од цього, напевне, й свiтилося так у кiмнатi. Кожна пробiрка закоркована. Дiдуган раз по раз уставав, пiдходив до шафи й дiставав звiдти новi пробiрки.

А коли вiн шарпав дверцята шафи, я побачив -- на них написано: "ДИТЯЧI СНИ"!

-- А тобi, часом, не привидiлось? -- тремтячим голосом поспитала Наталка. -- Хiба таке може бути?

-- Не привидiлось! -- заперечив Iгор. -- А може бути чи нi -мiркуй сама. Можуть дiти лiтати? Наче нi. А ми -- лiтаємо. Можуть коти розмовляти? Теж нi. А Корнелiй розмовляв! Як бачиш, буває все!

-- Добре! -- перебив його Борька. -- Розказуй далi.

-- А ти не перебивай! -- огризнувся Iгор. -- Я ще не все розказав. Найдивнiше те, що дiдуган, дiставши пробiрку, вiдкорковував її, устромляв у неї носа й тягнув iз неї димок. I при цьому... при цьому вiн бiльшав! Просто на очах!

-- Та ну! -- вигукнув я.

-- Слово честi! -- вдарив себе в груди Iгор. -- Справдi -бiльшав! Отак винюхав сiм пробiрок i роздувся майже на всю кiмнату.

-- Ото я й бачив, як його лисина пiднiмається чи не до стелi! -збагнув нарештi Борька причину такої дивовижi.

-- А потiм... -- продовжив Iгор. -- Потiм дiд сiм разiв чхнув i став таким, як i ранiше. Тобто з кожним чханням вiн меншав!

-- А ти не помiтив, що написано на пробiрках? -- поцiкавився я.

-- Я старався, -- вiдказав Iгор, -- але там такi маленькi лiтери.

-- От що, хлопцi, -- втрутилась у розмову Наталка. -- Надто вже багато дивного! Треба це з'ясувати.

-- Звiсно, треба, -- кивнув Iгор. -- Це й без тебе ясно. Скажи краще, як це зробити.

-- Я знаю! -- вигукнув я.

-- Ну, давай! -- притихли всi.

-- Треба його кудись виманити з кiмнати, а хтось нехай залiзе у вiкно й усе роздивиться.

-- Уже на щось схоже! -- зрадiв Iгор. -- Але робити це слiд удень -- так менше пiдозри!.. Нехай Борис забалакає дiда, а ми з тобою, Толику, й поглянемо. Згода?