Ніч, коли Олівія впала - Макдональд Крістіна

— Ой, я тепер така доросла!

Вона захихотіла. Ми взяли напої та попрямували до набережної. Попри ранню годину, на піску не було де голці впасти. В останній тиждень літа від відпочивальників не було порятунку. Усі хотіли насолодитися пляжем, доки не почалися заняття та не стало холодно.

Зараз, утім, про похолодання годі було думати. Стояла страшенна спека. Я посмикала просякнуту потом майку, намагаючись впустити трохи повітря.

Побачивши вдалині два незайнятих шезлонги, ми кинулися навскоси. Нам кортіло звільнитися від рушників і сумок. У ніс ударив дражливо-солодкий запах лосьйону для засмаги, до якого домішувався пряний, солонуватий морський аромат.

Жар пробився поволі мені крізь волосся, і краплі поту ліниво покотилися шкірою, запекли на потилиці.

— Така спе-е-ека, — нарозтяг сказала я.

Медісон подивилась на мене якось дивно.

— Та не так уже й спекотно.

Я відпила трохи лате. Кава була гірка й така міцна, що я скривилася. Треба було додати цукру.

— Ну що?

Медісон розгладила рушник, сіла й узялася мастити олією руки. Вона могла годинами маринуватися на сонці, доводячи шкіру до ідеального кольору — золотавого, наче іриска. Я тим часом натерлась лосьйоном, бо знала, що вмить дістану опіки, якщо не подбаю про захист.

— Краще зніми браслет, — порадила Медісон. — А то буде смужка.

Я вагалась. Знала, що їй той браслет не подобається, бо надто дитячий на вигляд.

— Та ні, хай буде смужка, нічого страшного.

Вона знизала плечима.

— Ну, то як у тебе справи? Усе гаразд?

— Цілком, — усміхнулась я.

Та Медісон не відвела погляду, ніби хотіла ще щось почути.

— Справді?

— Ага.

Якусь мить вона роздивлялась мене, потім узялась мастити собі ноги. Від флакончика з олією пахло кокосом і сонцем. Я почистила банан, відкусила шматочок. Мовчання між нами розросталось. Уперше в житті я не знала, про що говорити з найліпшою подругою. Може, це моя брехня розділила нас, громіздка, нав’язлива?

Перед нами з’явився майже голий карапуз. Підтримуючи підгузок обліпленим піском кулачком, дитина що було духу неслася пляжем з виразом невимовного щастя на личку, судячи з усього, радіючи неочікуваній волі. За ним із криками гналася змучена мати.

Ми з Медісон перезирнулись і раптом вибухнули сміхом, умить забувши про всю незручність.

— От лайно, скажи? — прохихотіла вона.

— У прямому сенсі!

Кілька хвилин ми мовчали, потім Медісон знову заговорила:

— Дивно, еге ж? Ми ж зазвичай мало не щодня бачимось, а за всі канікули до ладу не зустрілися. Що в тебе нового?

— Та нічого такого. — Я вимушено засміялась.

Не хотілось псувати день, пояснюючи, що більшість літа я провела з її братом. — Час так і пролетів, знаєш?

Я все валялась у гамаку, читала. Плавала трохи, косила газон. У саду копирсалася, готувалась до іспитів.

Вона подивилась на мене зверхньо, і я поспішила додати:

— Знаю, знаю, я зануда. Просто мені дуже хочеться потрапити у Вашингтонський університет. Там є програма навчання за обміном, дуже цікава. Та й стипендія мені потрібна, ти ж знаєш.

— Ти які предмети береш?

— У принципі, ті самі, що й минулого року. Поглиблений курс з історії, поглиблений курс з англійської, поглиблений з математики.

— Математики?! Бр-р-р-р. І нащо так над собою знущатись?

— Мама каже, це може стати додатковою перевагою під час вступу. А ще волонтерство. Тож я працюватиму в будинку для літніх. За кілька тижнів початок.

— Фу, гидота яка! — Вона наморщила носа. — Там же старі, від них тхне сечею!

Я засміялась, замахнулася жартома.

— Злюка! Між іншим, у них там є лікувальний сад і теплиця, Тож я займатимуся рослинами, а не підгузки мінятиму. Та й мамі так спокійніше...

— Це точно, інакше ж вона тобі життя не дасть.

— Ні, просто...

Це вже перетворилось на звичку, та сьогодні мені не хотілось підтакувати. Я чимало дізналася за літо, от хоча б правду про батька. Зрештою, тепер було зрозуміло, чому мама мене обманула. До мене дійшло нарешті, що любов, і турбота, і бажання контролювати — це все нерозривно пов’язано. Інколи важко навіть сказати, з чим насправді маєш справу.

Та як пояснити це Медісон, я й гадки не мала. До того ж не була впевнена, що хочу цього.

— Медісон! — окликнув хтось.

Вона піднесла долоню до очей, ховаючись від сонця. Пітер біг до нас підтюпцем, червоний від спеки.

— Привіт, красуне!

Він схилився над Медісон, поцілував у глянцеві губи. При цьому простора майка трохи зсунулася, виставляючи засмаглий мускулистий торс.

— Привіт, Олівіє! Як справи?

Він сказав це таким самим тоном, яким щойно говорила зі мною Медісон.

— Усе гаразд, — відказала я, відчуваючи, як збурюється всередині роздратування.

— Я саме йшов на футбол, аж тут ви, дівчатка.

У мене зовсім випало з голови, що на цьому тижні починаються тренування. Значить, Тайлер уже повернувся. От тільки він мені навіть не написав, а це дивно. Хоча, зрештою, ми все літо майже не спілкувалися. Може, нічого дивного тут немає? Може, це навіть на краще, що ми так поступово віддалилися? Легше буде з ним порвати — якщо це взагалі знадобиться.

Пітер уже збирався піти, та останньої миті я озвалась:

— Передавай вітання Тайлєрові!

Він кинув на мене дивний погляд, перезирнувся з Медісон, а тоді розвернувся й побіг собі далі.

— Що це було?

— Що?

— Сама знаєш. Ви перезирнулись.

— Не розумію, про що ти.

Телефон загудів. Дерек писав, що ввечері Медісон буде на репетиції, тож ми можемо зустрітись. Я набрала коротку відповідь.

— А там хто? — грайливим тоном поцікавилась Медісон. — Якийсь таємний кавалер?

— Що?.. Hi-і, ти чого?

Жар кинувся мені в лице, аж запекло шкіру.

— Ти вся червона!

— Та це... Тайлер.

Не дочекавшись відповіді, я підвела очі. Медісон сиділа насуплена, закусивши губу.

— Що таке? — спитала я.

— Просто... Я думала...

Я поклала телефон на шезлонг, щоб був напохваті.

— Так. У чому річ?

— Я думала, ви розійшлися.

Я спробувала засміятись, та вийшло не надто переконливо.

— Начебто ні. Принаймні мені про це не відомо. А звідки така думка?

Медісон зібрала волосся, почала обмахуватись, ніби їй напекло шию.

— Не хочеш пройтися? Твоя правда: день спекотний.

Вона підвелася, хотіла йти.

— Стривай. — Я сіла боком, схопила її за руку. — Що таке, Мед? Чому ти мені не скажеш?

— Олівіє, вибач! Я думала, тобі просто соромно, тому ти не розповідаєш.

— Про що не розповідаю?

— Тайлер сказав Пітеру, що хоче з тобою порвати.

— Ого...

Я замовкла, не знаючи, що сказати. Схопилася за живіт. Мене мало не знудило.

— Отже, іще не порвав?

Я похитала головою. Виявляється, мені перебило дух. Нарешті я з шумом видихнула. Тепер зрозуміло, чому вони так дивились на мене. Просто їм було відомо щось, чого я не знала. Тайлер також мене обманював. Може, не брехав напряму, та й він збирався не сьогодні-завтра піти від мене. Отже, не я одна хотіла розстатись.

— Олівіє, мені так шкода, чесно, вибач! Будь ласка, не кажи Пітерові, що я тобі сказала! Ти ж знаєш, який він буває.

Я тяжко глитнула.

— Звісно. Усе гаразд. Гадаю, нам треба поговорити. Усе-таки дивне в нас літо... Чесно кажучи, ми майже не спілкувалися. Просто, розумієш, він у Сіетлі, а я тут, і...

— З тобою все гаразд?

— Так, усе добре, — пробурмотіла я.

Спробувала дихати через носа, та повітря було таке густе від задухи, що всі нутрощі заходили ходуном, ніби в хитавиці.

— Точно? А то ти щось...

Останнє слово так і повиснуло поміж нами. Тієї ж секунди мене знудило бананом і гірким лате.

34

АБІ

Листопад

Наступного ранку я сиділа в машині, зіщулена від холоду, незграбно тримаючи запнутими в рукавиці пальцями стаканчик із ледь теплою кавою, і не зводила очей з вигадливих чорних воріт через дорогу, за якими ховався будинок Монтґомері.