Ніч, коли Олівія впала - Макдональд Крістіна

Ґевін мовчав. Коли я нарешті підвела очі, то побачила, що обличчя в нього дуже напружене, ніби він розв’язує подумки складну задачу з математики.

— Вибачте. Я не знала, що у вас журналісти, чесно! — не витримала я. Боляче було думати, що тепер він мене зненавидить. — Я не хотіла, щоб у вас були проблеми. Просто хотіла познайомитись.

У мене затремтів голос, щось стиснуло груди. Я розуміла, що ось-ось заплачу.

Кендалл зиркнула на мене з презирством, ніби я її зрадила.

Ґевін сунувся на нас. Ніздрі в нього так і роздувались. Я відчувала, як напружились у Дерека пальці, він ніби здерев’янів.

Тут я згадала мамину реакцію, коли вона побачила Ґевіна по телевізору, і страх крижаними лапами взяв мене за горло.

— А чому ми маємо знайомитись?

— Тату! — Кендалл закотила очі, ніби давно знудьгувалась. — Як це чому? Тому що вона думає, що ти — її рідний таточко.

Жар приниження кинувся мені в лице. Усередині розгоралася лють. Я ладна була її вдарити.

— Олівіє, ходімо, — тихо проговорив Дерек.

Він потягнув мене за руку, та я й не думала зрушити з місця.

Адже я нічим не завинила. Що він мені зробить, цей чолов’яга? Може, мама й боялась його грошей, сталевого блиску в очах, проте мене йому не залякати. То була не та Олівія, що тепер. Та, колишня, ладна була заплющити очі на вбивство, аби тільки ні з ким не сваритись.

Я подивилася Ґевіну в очі, схопила його погляд і не відпускала. Напруження між нами зростало, я вже відчула, як починає змінюватись баланс сил, аж раптом він зайшовся сміхом.

Цей звук заскочив мене зненацька.

— Це тобі Кендалл сказала? Що я — твій батько?

Він сказав це з таким здивуванням, з такою — це було найгірше — жалістю, що на якусь мить я й сама в собі засумнівалася.

Ґевін підійшов до холодильника, узяв кока-колу, рвонув кільце і добряче відпив. Потім поставив бляшанку на стіл, поряд із Кендалл. Нам пропонувати не став.

А тоді захитав головою, зацмокав язиком.

— Скільки тобі років? — поцікавився в мене, скинувши брову.

— Наступного тижня буде сімнадцять.

Його губи розпливлися в посмішці.

— Он воно що!Мене тоді навіть у країні не було. Ми з дружиною їздили в Італію. — Він знову ковтнув, коли похитав головою. — Вибач, гм, Олівіє, правильно? Мені шкода, що донька втягнула тебе у свою гру. Вона взагалі фантазерка. Любить собі щось надумати й удавати, що так і є. З останніх забаганок: дуже їй хочеться мати сестру. Певно, не слід було кидати лікування.

Лікування?..

— Що ти верзеш! — підскочила Кендалл. — Брехня це все! В Італію ви їздили вже пізніше. Дівчина шукає свого батька, і цілком імовірно, що це ти! Мабуть, потрахував її матір, доки був у Портедж-Пойнті!

— Добирай слова, Кендалл, — різко урвав Ґевін.

— Тебе тільки й цікавить, що твоя кар’єра! — верещала вона. На щоках у неї виступили червоні плями. — Подивись на неї! А тепер на мене. Ми схожі, наче сестри! Ми всі троє як викапані!

— Кендалл, годі вже! — рявкнув Ґевін. У нього роздувалися ніздрі. — У мене ще інтерв’ю, я не дозволю тобі все зіпсувати.

Він глибоко вдихнув, і, здавалося, йому вдалося опанувати себе. Повернулась приязна незворушна усмішка. Коли він поглянув на мене, в очах читався жаль.

— Мені справді шкода, що ти ніяк не знайдеш тата, — проговорив він. — Упевнений, Кендалл тобі не дуже допомогла. І все-таки я не твій батько. А тепер, думаю, тобі краще піти.

Я й не помічала, що тремчу, аж доки ми не виїхали на трасу.

Думки змінювались так швидко, що годі було за щось ухопитись. Я не могла зрозуміти, що сталося — і чому. Знала тільки, що Кендалл мене підставила. Мені було зле, душило почуття зради.

— Годі з мене, — вимовила нарешті. — Маєш слушність. Скажу мамі правду. Вона по стінках бігатиме, та яка вже різниця? Не хочу марнувати ані хвилини з цим чоловіком.

Дерек позирнув на мене, очі хитрувато блиснули.

— Упевнена?

— Наче. А що?

Він дістав з-за пазухи порожню бляшанку з-під кока-коли.

— Ось, захопив із кухні, — і знову значущий погляд. — Він з неї пив. Можна віддати в лабораторію, тоді матимеш зразок його ДНК, щоб дізнатись напевно, чи він і справді твій тато. А коли дізнаєшся, коли матимеш докази, йому вже доведеться сказати правду. Про все.

28

АБІ

Листопад

Пішов дощ, тож ми з Ентоні вирішили поїхати до Стоуксів на автівці. Доки доїхали, уже майже стемніло. Дорога була оповита прохолодним оксамитовим туманом.

Припаркувалися через дорогу, вискнув мотор. Ентоні непевно почухав бороду.

— Ви не будете проти, якщо з Медісон спілкуватимусь я? Розумію, що ви її знаєте, скільки вона живе, та мені не раз доводилося допитувати людей. Я вмію здобувати потрібну інформацію. Довіритесь мені?

Я подивилась на нього, зауважила поглядом борозни, що їх життя лишило на його обличчі. То були шрами, як і в мене, відмітини, які залишає по собі втрата.

Хіба Ентоні не довів уже, що йому можна довіряти? До того ж у кожного мають бути приховані сторони. Хто знає, люди бувають, наче апейрогони — це такі нескінченнокутники, які на позір скидаються на круг, хоча насправді складаються з безлічі граней.

Я торкнулась самими кінчиками пальців його теплої руки, зазирнула в очі. Цієї миті ми стали трохи ближчі одне одному.

— Я вам вірю.

Ентоні всміхнувся невесело, іронічно:

— Моя дружина теж так казала.

— Ви одружені?..

Я відсахнулась, приголомшена цією новиною. Адже ніщо в його домі навіть не натякало на дружину, та й побут Ентоні, яким я його бачила, геть не свідчив про подружнє щастя. Я була переконана, що маю справу із закоренілим холостяком, який присвятив своє життя турботі про ближніх.

— Перепрошую, колишня дружина, — виправився він з утомленою усмішкою. Спробував засміятись, та вийшло ненатурально. — Тепер уже не моя. Вона не терпіла моєї роботи. Казала, що я занадто вкладаюся в клієнтів. А коли з нами стала жити мама... — Ентоні знизав плечима. — Вона вважала, що її треба здати в будинок для літніх людей. Може, так і справді було б ліпше.

Очі в нього стали сумні від спогадів.

— Ви просто дбали про маму. Про час, що провели разом, ви точно не шкодуватимете.

Тоді Ентоні усміхнувся до мене. Ця широка усмішка осяяла все його обличчя, і я помітила, що очі в нього зелені, як пляшкове скло чи як молоді бруньки на дереві. Він запустив руку у волосся, видихнув поволі.

— Дякую вам, Абі!

Ми вийшли з машини та попрямували через мокрий газон до ґанку. Було дуже холодно як на цю пору року. Відчинила Джен, у чорних спортивних штанах і тісній рожевій футболці. Її лице змарніло, зблідло. Видно було, що вона здивована, але це вмить приховала непроникна, як у всіх лікарів, маска.

- Абі!

Її очі перебігали з мене на Ентоні й назад. Нарешті вона обійняла мене, коротко, однією рукою. Від неї пахнуло дитячою присипкою та чимось гострим, ніби цигарковим перегаром.

— Заходьте, чого стояти під дощем? — запросила вона, намагаючись удати гостинність, та я розуміла, що мені не раді.

Адже я принесла із собою горе.

Злість обпекла мені нутро кислотою, випалила весь страх. Сміливість, аж до зухвалості, заступила його. У перше в житті мені було байдуже, що подумає якась Джен Стоукс.

— Доброго вечора, місис Стоукс, — привітався Ентоні. — Я Ентоні Браянт, працюю в поліційному відділку міста Сіетл. Ми хотіли б поставити кілька запитань вашим дітям.

Джен сполотніла.

— У поліційному відділку?.. — Брови її насупились.

— Так, ми розслідуємо справу Олівії.

— Олівії?..

— Ми маємо дещо уточнити, — пояснив Ентоні.

Тут озвалась Медісон:

— Мамо? Хто там?

Джен тяжко видихнула.

— Дерека немає вдома, а Медісон саме дивиться телевізор. — Тут вона так глянула на мене, що я зрозуміла: кінець нашому приятелюванню. — Абі, я розумію, що тобі важко, але, прошу, не треба втягувати в це моїх дітей. Бракувало тільки, щоб і вони страждали.