Ніч, коли Олівія впала - Макдональд Крістіна

Опинившись у Дерека, я сіла поруч із ним на ліжку, і мені одразу поліпшало. Певно, сама себе накрутила, ніби на мене хтось дивиться.

Дерек дістав із мініхолодильника дві кока-коли, дав мені одну й підсів на ліжко.

— Сьогодні бачила Тайлера, — почала я.

Наші ноги сплелися, я відчувала тепло його тіла.

Почувши це, Дерек завмер. Рука з пляшкою так і заклякла на пів шляху до рота.

— Серйозно? А де?

— Він сам до мене прийшов. Розбудив мене. Це дивно, він раніше так не робив.

— То ти з ним порвала?

— Ну... — Я заялозила пальцями по холодному браслету, не знаючи, як сказати правду. Дерек поставив колу на тумбочку.

— Не порвала, — сказав ствердно, не питаючи.

— Вибач! — спробувала я виправдатись. — Він плакав, я не знала, що мені робити! Подумала, що краще буде почекати, поки йому стане трохи... ліпше.

— Чорт забирай, Лів. — Дерек схопився за голову, скуйовдив у задумі темні кучері. Потім відсунувся, звівся на ноги. Мені стало холодно. — Скільки можна критися? Я б і Медісон не хотів обманювати, та тут хоча б зрозуміло, навіщо це робити. Ну чому ти ніяк не підеш від нього?

— Він зараз дуже вразливий. Ще й так говорив, наче кинувся б уже з моста, якби не я. Боюсь, щоб він собі чогось не заподіяв.

— Нічого він собі не зробить, Лів. Він просто тобою маніпулює! — Дерек підійшов до вікна, втупив погляд у шибку. Помовчав трохи, повернувшись спиною. — Я не можу бути з людиною, яка мене соромиться. Мені цього й удома задосить.

Я мовчки дивилась на нього, украй розгублена. Він стояв так близько, що варто тільки простягнути руку, — а здавалося, ніби між нами багато кілометрів. Сум, що звучав у його словах, озвався в мені тупим болем.

— Дереку... — почала я, аж раптом нагорі грюкнули двері.

Ми перезирнулися. Медісон була вдома.

25

ОЛІВІЯ

Червень

— Агов? — озвалася Медісон.

Дідько, дідько, дідько! Що я скажу? Що я робила в кімнаті її брата?

«Що робитимемо?» — самими губами запитав Дерек.

Я розвела руками: «Не знаю».

Чути було, як Медісон ходить у кухні. Я намагалась не рухатися, сподіваючись, що вона нас не чує. Серце так калатало, що билось об ребра. Може, вискочити через чорний хід?.. Та тут у мене загудів телефон, і так гучно, що сумнівів не було: вона почула.

Я дістала мобільний. Медісон уже летіла сходами.

Знову фотографія, цього разу біля її будинку. На мені той самий одяг, що зараз. У роті стало сухо, мене нудило.

Я не помилилась. Хтось стежив за мною.

Тепер з мого серця стирчав намальований ніж, краплі крові стікали по грудях. «Помри!» — погрожував напис.

— Ти що тут робиш?

Медісон упіймала мій погляд. Чорні очі горіли підозрою, гнівом. Брови насуплені, підфарбовані рожевим губи стиснуті.

— О, Мед, привіт! — Я видушила смішок. — Оце показувала Дереку одну картинку, що мені її надіслали.

Вона схопила телефон, і все її обличчя враз зморщилося.

— Господи! Це хто тобі таке надсилає?!

Я знизала плечима, відчуваючи водночас полегшення й страх.

— Це, певно, такий жарт, — припустила Медісон, повертаючи мені телефон.

— Може, — погодилась я.

Дерек також глянув у телефон. Скривив рота, ніби хотів щось сказати, але слова не йшли з губ. Я спробувала зазирнути йому в очі: перепросити, що не сказала одразу.

— Але хто?.. Чому?.. — промовила Медісон. Тепер її брови поповзли вгору. — Навіть уявити не можу, кому ти перейшла дорогу. Ти ж така... чудова. — У її голосі почулась насмішка. — У хорошому сенсі, авжеж.

— Авжеж, — озвалась я сухо.

Як це на неї схоже: подати комплімент із гострим коментарем! Що ж, принаймні вона вже не питає, як я опинилася в спальні Дерека. Бо вона б нас убила, якби дізналася. Якось у дитинстві, коли ми грали у війну, я захотіла бути в команді з її братом. Тоді вона вкусила свою руку до крові й сказала батькові, що це Дерек.

— Краще звернись до поліції, — порадила Медісон.

Але ж копи розкажуть мамі, а цього не можна. Я так старанно виборювала ті крихти свободи, що тепер маю, і вмить їх утрачу, якщо вона дізнається про ці світлини. Та й, зрештою, хто знає, може, це в Дена такі «розваги» або ще якийсь ненормальний зі школи причепився.

— І що я маю їм сказати? — засміялася я. — Що мені надсилають страшні картинки?

Медісон і самій стало смішно.

— Може, з’їздимо в місто пообідаємо? — запропонувала я, поспішаючи змінити тему.

Вона похитала головою.

— Вибач, не можу. Маю знов іти на репетицію. Я тільки перекусити зайшла.

Удаючи розчарування, я підійшла з нею до сходів.

— Хріново. Ну, скоро зустрінемось, еге ж?

Я озирнулась через плече на Дерека, самим поглядом благаючи про розуміння. Він відвів очі.

Ми з Медісон вийшли на дорогу й там попрощалися. Я помахала їй навздогін, а тоді звернула на бічну вулицю й повернулась іншою дорогою.

Дерек мовчки відчинив двері. Губи в нього стиснулись у ниточку. Я зайшла всередину, так само мовчки, готова просити пробачення, готова сказати будь-що, аби тільки він не сердився. Було нестерпно думати, що я його образила.

— Дереку, — почала я.

Він підвів руку.

— Будь ласка. Можна я перший скажу?

Я кивнула.

— Я розумію, що ти не хочеш завдавати Тайлєрові болю, і так само розумію, що ти не хочеш засмучувати Медісон нашими стосунками. Розумію навіть, чому ти не скажеш мамі, що шукаєш свого батька. І все ж таки. Ти не думаєш, що від твоєї брехні тільки гірше?

— Брехні?

Такого я не чекала почути. Якийсь час я мовчки дивилася на нього, потім заперечила рішучо:

— Я не брешу. Просто так моїм близьким буде краще.

Дерек похитав головою.

— Що ти кажеш, Олівіє! Ти хочеш знати правду, а сама нікому не звіришся. От і мені. Ти ж мені навіть не сказала про ті повідомлення.

— Я думала, їх більше не буде. Я й хотіла тобі розповісти, просто — не знаю — просто не хотіла, щоб ти переймався!

— Але ж я тебе кохаю! — Він навіть руки розкинув. — Як я можу не перейматись?

— Кохаєш мене?

Я підсунулася до нього. Губи розпливлися в усмішці.

— Ну звісно. — Дерек провів по моїй щоці кінчиком пальця. — Я ж пообіцяв, що ніколи тобі не брехатиму. Сподіваюсь, що й ти можеш дати таку обіцянку.

Я притулилася до нього, ткнулася в теплу ямку поміж ключицями.

— Я всім усе скажу, обіцяю. Піду від Тайлера, розповім про нас Медісон. Навіть мамі зізнаюся, що шукаю батька. Просто мені потрібен час, розумієш? Я вперше в житті роблю щось сама, а не тому, що так сказала мама. Маю чинити по-своєму. Будь ласка!

Я шукала його очей, благала про розуміння. Дерек нахилився до мене, поцілував. Я відчувала тепло його грудей, чула, як віддається в моєму тілі калатання його серця. Мої губи розтулились, я вся подалася йому назустріч. Куди й поділася його затятість!

— Пообіцяй мені, — пробурмотів він, не в змозі перервати поцілунок.

— Обіцяю.

Його долоні ковзнули мені під сорочку, пальці зімкнулися на сосках, і я мало не скрикнула, здивована цим новим задоволенням. Так, поцілуватися ми могли, часом руки трохи розпускали, але завжди була певна межа, що її ніхто ще не перетнув.

Я гладила його спину, стегна, живіт. У нього вихопився стогін, низький, із самого нутра рик. Наше дихання злилося в одне.

— Олівіє, — гаряче шепотів він.

— Будь ласка, — вторила я, — не зупиняйся.

Цього виявилось достатньо. Останню перепону було знищено. Він узяв мене на руки й поніс у ліжко, бережно опустив на простирадло. Розстібнув ґудзик на джинсах, і я відчула, що тремчу.

Потягнув блискавку. Я ніколи не знала цього відчуття. Здавалось, усе тіло охопило полум’я.

— Дереку... — видихнула я.

Шкіра горіла під його руками. Він рухався губами від мого вуха і до самих ключиць, роняючи поцілунок за поцілунком, як краплі дощу, і від цього той жаркий вогонь, що палав у мене між стегон, розгорівся ще сильніше.