Ніч, коли Олівія впала - Макдональд Крістіна

Я запевняла себе, ніби погоджуюсь тільки тому, що не маю сил сперечатись. Та насправді в глибині душі просто не хотіла лишатися сама.

Уже на місці Ентоні вимкнув двигун. Вийшов із машини — вона трохи просіла під його вагою, — обійшов кругом і став біля мене. Допоміг піднятися сходами й, узявши ключі з моїх занімілих пальців, відчинив двері. Коли я опустилась на м’який наче пух диван, він увімкнув мені лампу, накинув на плечі ковдру. Тоді попрямував до дверей.

— Дякую! — прошепотіла я. Голос зривався від утоми й смутку від усіх тих почуттів, що давно переповнювали мене.

— Згодом стає легше. Вам треба поспати, Абі.

Він усміхнувся ласкаво і, закривши двері, вийшов надвір. Двері за ним зачинились.

Перш ніж заснути, я подумала, що, може, не так уже й люблю самотність. Адже, виявляється, є люди, готові мені допомогти просто через те, що їм не байдуже. Узяти, наприклад, Ентоні. Ліззі та Келлі. Сару.

21

ОЛІВІЯ

Червень

Ми з Дереком ішли через міст до мого будинку.

Наші кроки луною віддавалися в тумані. Уночі йшов дощ, і тепер я з насолодою вдихала запах мокрого ґрунту.

— О котрій зустрічаємося? — уточнив Дерек, обіймаючи мене за плечі.

З ним я ніколи не почувалася в пастці. Навпаки, коли притискав мене до себе, розуміла: він мене цінує.

— Вона сказала опівдні.

— Гадаєш, прийде?

Я згадала, як минулого тижня вона вдала, ніби ми не знайомі. Уже навіть не сподівалася, аж раптом вона мені зателефонувала, плакала. Сказала, що боїться татової реакції, бо цього року вибори і преса може розкопати правду про мене. Запропонувала під’їхати. Це пояснення здалося мені досить логічним.

До того ж, навіть якщо вона так і не з’явиться, я принаймні буду в себе вдома.

Я знизала плечима.

— Сподіваюсь, а там — хто її знає.

Задзеленчав телефон.

Кендалл: Сьогодні все в силі?

— Зачекай, — прошепотіла я до Дерека і, усівшись на невисоку огорожу з бетону, набрала у відповідь:

Так. У мене вдома. Адресу знаєш ?

Кендалл: Так. Уже їду. Буду близько 12.

Кендалл: Вибач іще раз.

Я: Нічого. До зустрічі!

Я сховала телефон, подивилась на Дерека. Обличчя в нього було біле, наче аркуш паперу.

— Що сталося ?

— Може, злізеш нарешті?

Я відхилилась назад, зазирнула в Зиґзаґ, що вирував під мостом.

— Дереку, ти що, боїшся висоти?

Важко було уявити, що Дерек чогось боїться.

— Ні! — замахав він руками. От тільки на обличчі відбилося страшенне напруження.

Я не помилилась.

— Дивись, — вирішила піддражнити. — Я та-а-а-к близько до краю!..

Сказавши це, я видерлася на огорожу й почала походжати, наче гімнастка, виставивши для рівноваги руки. Висота мене зовсім не лякала, до того ж, навіть якщо припустити, що я зірвусь, я прекрасно плаваю.

— Олівіє, злізь!

Почувши хвилювання в його голосі, я зрозуміла, що передала куті меду.

— Добре. Вибач. — Я зістрибнула з огорожі, підійшла до нього й обійняла. Усміхнулась, зазираючи в очі. — Я тільки хотіла тебе подражнити.

Він відвів мені від лиця пасмо волосся, видихнув із полегшенням.

— Чорт забирай, чому не зробити ту огорожу трохи вищою?

— Це ж треба, я й не знала, що ти так боїшся висоти.

— А я й не боюсь. Просто переживаю трохи, коли бачу, як дівчина, яка мені подобається, ходить по краю, ризикуючи впасти з висоти п’ятого поверху. Краще б тобі не наражатися на небезпеку.

Я напружилась у його обіймах.

— Говориш, як моя мама.

Дерек позадкував на крок, запустив у задумі руку у волосся.

— Вибач! Це й справді неправильно. Так, я боюсь висоти, але це зовсім не означає, що й ти маєш її боятись.

Я знову підсунулася до нього, ураз забувши про образу. Притиснулась міцніше, усім тілом відчуваючи його тепло. Обхопила руками, поцілувала в підборіддя.

— А я думав, ми вже дочекаємось, коли ти підеш від Тайлера, щоб було по-справжньому, — прошепотів Дерек, притискаючись до мого рота усміхненими губами.

Я й справді хотіла порвати з Тайлером, коли він зайде попрощатися перед поїздкою в Сіетл, але він скасував зустріч: сказав, що має складати речі. Технічно це означало, що ми досі разом. Мене це мало турбувало.

— Знаю. — Я ковзнула язиком по його зубах, проникнула глибше.

— Отже, треба зупинитись, — пробурмотів Дерек.

— Так.

Та ми не зупинились. Натомість я влізла йому під сорочку, поклала руки на гарячу спину. Він стиснув долонями мої сідниці, присунув ближче. Я хотіла його так, як нікого й нічого ще не хотіла.

Нарешті ми розчепили обійми, зачувши поблизу машину. Я провела пальцями по губах, відчуваючи, як горять на них його поцілунки.

— Треба йти.

Дерек кивнув, і ми, узявшись за руки, заглибились у ліс, що розділяв наші домівки.

— То коли ти поговориш із Тайлєром? — запитав Дерек, підіймаючи низько навислу гілку, щоб я могла пройти.

Я нахилилась, переступила через повалене дерево.

— Гадаю, краще особисто?.. Виявити повагу, так би мовити.

Тайлеру й без того велося тяжко. Краще поберегти його почуття, наскільки це можливо.

Дерек був не в захваті.

— Гм-м-м...

— Я хотіла поговорити з ним до від’їзду, але він так зненацька поїхав.

— Дивак який. — Дерек похитав головою. — Якби я мав розлучитися з дівчиною на все літо, точно би попрощався.

— Так, але в нього батьки нещодавно подали на розлучення, у них дуже напружені стосунки. Йому й справді несолодко.

Ми вийшли з лісу й, перетнувши дорогу, опинилися біля мого будинку. Чути було шум прибою вдалині. У пропахлому сіллю повітрі стояла легка імла.

Я вже відчиняла двері, коли в кишені задзвонив телефон.

— Привіт, мамо, — відповіла бадьорим голосом.

— Привіт, люба! Просто хотіла дізнатись, чи в тебе все гаразд.

Я закотила очі й пошепки пояснила Дерекові, що це мама.

— Мам, я вже не маленька.

Вона засміялась. Відказала, як завжди:

— Знаю. Але для мене ти завжди залишатимешся дитиною.

Я видушила смішок, та цей жарт уже мені набрид.

— Просто ти мені не подзвонила опівдні, от я й захвилювалась, — пояснила мама.

— Оу...

Я позирнула на годинник. Стрілки показували 12:11.

— Я й не знала, що вже так пізно. Вибач!

— Нічого. Якщо я запечу на вечерю курча за тим рецептом?..

— А можна я в Медісон повечеряю?

— Звісно, люба. — Голос у неї був засмучений, і мене захлеснуло таке почуття провини, що звело живіт. — Тільки до темряви не засиджуйся!

— Темніє зараз близько дев’ятої. А якщо я прийду о десятій?

— Добре, тільки я за тобою заїду. Не хочу, щоб ти поверталась поночі.

— Можна я попрошу Дерека мене підвезти?

Трохи повагавшись, вона погодилась. Дерек усміхнувся значущо, і тут у двері постукали.

— Добре, мамо, маю бігти. Я до Медісон. Бувай!

Не чекаючи на відповідь, я закінчила розмову й кинулась до дверей.

Кендалл підстригла волосся, тепер її голову прикрашало гладеньке каре по плечі. Де й поділась та форма католицької академії! Натомість одягнула модні тісні джинси чорного кольору, чорні високі кеди та чорну шкіряну куртку, з-під якої, гарно підкреслюючи фігуру, визирала рожева кофтинка. Цей байкерський стиль дуже їй личив.

Вона розцілувала мене в щоки — це здалось мені трохи фамільярним — і, не дочекавшись запрошення, попрямувала у вітальню.

— Гарна зачіска, — видушила я, не випускаючи ручки дверей.

— Дякую. — Вона помітила Дерека, простягнула йому руку. — Я Кендалл.

Густо підфарбовані вії так і затріпотіли, і я відчула укол ревнощів.

Вона була дуже схожа на мене — і все ж таки трохи... краща. У зовнішності, манері вдягатися, у тому, як спілкувалася з людьми, — у всьому. Дерек не міг цього не помітити.

Він потиснув їй руку, назвався. Я зачинила двері та й так і лишилася стояти, не знаючи, що робити або казати далі.