Ніч, коли Олівія впала - Макдональд Крістіна

Дерек поглянув на годинник.

— Хочеш, з’їздимо в ігровий центр, що в Лорелвуді? Я поведу.

Я кивнула з полегшенням, і ми знову помінялися місцями. Діставшись Лорелвуда, Дерек поставив автівку біля чималої будівлі з металу й каміння, колишнього складу, що в ньому тепер розмістився популярний розважальний центр. Надіславши мамі коротке повідомлення, я попрямувала за ним усередину.

Скрізь мерехтіли спалахи світла. Відсидівши на сьогодні заняття, школярі з усього міста затято змагалися на більярді й наставляли на екрани пластикові рушниці. Пахнуло попкорном — і шкарпетками. Я вступила в якусь липкувату коричневу калюжу, і ноги ще довго приставали до підлоги.

Дерек одразу кинувся через усе приміщення. Я намагалась не відставати, але повсякчас озиралася, побоюючись, що зустріну когось зі знайомих. Що я тоді їм скажу? До того ж я вже збрехала Медісон і Тайлеру, що планую провести вечір за підготовкою заяв на волонтерство. Та, хай скільки я кліпала, обличчя навколо були чужі.

— Машину ти водити не вмієш, це ми вже знаємо. А в аерохокей граєш? — Дерек усміхнувся дражливо.

— Я? Та я королева аерохокею! — відказала, перекидаючи через плече зібране у хвіст волосся.

— Нічого собі! Чи це правда? Бо я, юна леді, не одне змагання виграв. Отакої!

— Я тебе прошу! Зі мною тобі не зрівнятись, — піддражнила я.

Що це я, невже фліртую?..

— Ловлю на слові!

І Дерек укинув у спеціальну шпарину в столі кілька монеток і підібрав шайбу.

— Готова?

— Завжди готова!

Він так і зареготався:

— Ну це вже занадто!

— Нумо вже!

Тоді Дерек шибнув по шайбі, і вона вмить опинилася переді мною. Я встигла відбити її боковим ударом, та вона зрикошетила від борта і повернулась. На цей раз удар вийшов сильнішим, ніж треба, і шайба полетіла просто в повітря.

Дерек мерщій присів, виставивши перед собою руки, щоб захистити обличчя. Снаряд приземлився за кілька кроків від нього. Коли він випростався, очі в нього були величезні.

— Нічого собі! То ти й людину можеш убити?

Я аж задихалася від сміху.

— Ну добре, — промовив він, вишкіряючись. — Годі піддаватися. Війна так війна!

Після чотирьох ігор, зглянувшись на чергу з малюків, яка вже скупчилася біля атракціону, ми нарешті оголосили нічию.

Людей надворі майже не було. Дерек легенько штовхнув мене в плече, і ми попрямували до набережної. Сонце вже сідало, на блідо-рожевому горизонті виступали смарагдові острови. Мугикав свою пісеньку тихий прибій.

— Я й не знав, що ти така азартна! — сміявся Дерек.

— Ще б пак, я ж і на плавання не просто так ходжу. От побачиш у вересні, яка я азартна.

— Це я знаю, просто не чекав такої... агресії! — Він знову розсміявся, скоса глянув на мене.

— Я зазвичай і справді спокійніша.

— А що змінилося?

— Не знаю. — Я знизала плечима. — Певно, багато чого. От хоча б оці пошуки батька. Це не в моєму характері. Навіть те, що я поїхала сюди з тобою.

У Дерека брови поповзли вгору.

— Тобто?

— Просто... Розумієш, я збрехала Тайлерові та Медісон. Сказала, що заповнюватиму заяви на волон терство. Тож не розповідай Медісон, добре?

— А вона що, злитиметься, якщо дізнається, що ми спілкуємося?

— Не те слово! — Я навіть розсміялася, так це було очевидно. — Та їй одразу дах зірве.

Він похитав головою, на щоках заходили жовна.

— Завжди мусить бути в центрі уваги. Навіть тобою не хоче ділитися.

— Неправда! — Я, як і годиться вірній подрузі, поспішила стати на захист Медісон. — Просто вона за мене хвилюється.

— Це взагалі як?!

Він став як укопаний і обернувся, вибалушив на мене враз потемнілі очі.

— Я... Я не знаю... — Не хотілося переказувати те, що вона про нього розповідала, — усі ці страшні речі. — Знаєш, коли ти погрожував комусь ножем, іще в Нью-Йорку... Чи торгував травою в школі. Вона, певно, думає, що з тобою може бути небезпечно.

— Що за лайно?! — вибухнув він. — Вона бреше! Це мене обікрали, мені погрожували ножем, а не я!

Я похитала головою, украй спантеличена.

— Навіщо ж їй мені брехати?

Він знизав плечима і раптом зрушив з місця. Я ледве встигала за ним.

— Бо така вона людина. Вона й батькам постійно бреше. Це вона їм сказала, що я продавав у школі траву.

— А ти хіба не продавав?

— Ні. Дідько, я один-єдиний раз дунув удома, та й по всьому. Тільки вона мене піймала на гарячому. Сказала татові, що я приторговую травою. Це тому, що він приділяв мені більше уваги: ми тоді саме робили машину. Вона просто не терпить, коли хтось виходить на передній план.

— І що, ти не пояснив їм, як усе було насправді?

— Звісно, пояснив! От тільки Медісон у нас — принцеса. Вони їй в усьому вірять.

І справді, це була її найбільша вада: вона завжди хотіла бути в центрі уваги — ні, потребувала. Дерек мав слушність. Я покрутила браслет, вивернула на руці, розглядаючи сполучення ланок, посовала сюди й туди. Згадала, як подруга ображалася, коли про її брата казали, ніби він торгує наркотиками. Якщо вона і справді збрехала, то добряче за це поплатилася.

— Я вже втомилася від брехні. Усі мене обманюють. Мама, Медісон. Люди що, розучилися говорити правду? — заговорила я.

— Агов.

Дерек зупинився. Узяв мене за підборіддя, зазирнув у вічі.

— Вибач. Я не хотів тебе засмучувати. Просто не дозволяй Медісон на собі їздити. Так, з нею буває непросто, така вже вона. Але ти її найближча подруга, і їй не все одно, я це точно знаю. Хай би що я казав, а це — найголовніше. А ще, якщо тебе це втішить, — тут він обійняв мене за плечі, — я тобі ніколи не брехатиму.

Я не відвела очей. Майнуло раптом, що й думати забула і про Кендалл, і про тата, і про мамину брехню. Це він. Він допоміг мені викинути це з голови.

Дивилась на його обличчя, таке знайоме і все ж таки нове. Чорна футболка підкреслювала синяву очей. Над правою бровою — ледь помітний шрамик полуницею. Я уявила, як притиснуся губами до його губ. Мені так кортіло торкнутись його, що я розгубилася.

Повіки самі опустилися на очі. На якусь мить мені здалося, що ми поцілуємось, та раптом щось задзеленчало. Я враз відсунулася.

Намацала в кишені телефон — повідомлення на фейсбуці.

— Це Кендалл.

Я зачитала вголос:

Привіт, Олівіє! Рада тебе чути. Тато казав, що в нього був літній будинок у Портедж-Пойнті, але він продав його 1999 року. Твоя мама хіба не звідти ?

Підвела очі. Сказала просто: — Це рік мого народження. У нього був дім у тому місті, де я народилася, і того ж року, коли я народилася, він його продав.

Дерек зі свистом утягнув у себе повітря. — Самі збіги.

— Еге ж.

Він зазирнув мені в скам’яніле обличчя. — Може, час поговорити з твоєю мамою?

12

АБІ

Листопад

Я сиділа в машині й дивилася, як тріпотить на вітру навіс кондитерської, розташованої по сусідству з відділком. По той бік вулиці листоноша, зігнувшись у три погибелі, пробирався до поштової скриньки, ніби нагадуючи: світ і не думав спиняти свій біг.

Не знаю, скільки я так просиділа. Почувалася наче вичавлений лимон. Життя моє пішло прахом, серце розбилось на друзки, у голові стояв туман. Думати не було сил.

Я сперлася лобом на кермо, міцно стулила повіки.

Мусила структурувати все, про що дізналася, рознести всі зачіпки по колонках, а тоді підрахувати суму й дістати логічну відповідь.

Поліціянти не мають жодного наміру братися до розслідування, хоча в них є всі докази. Але чому? Чого я не помічаю?

У сумці задзвонив телефон. Номер не визначено. Серце закалатало. Я тепер рефлекторно реагувала на сигнал телефону, наче собака Павлова, щоразу впадаючи в паніку, ніби дзвінок неодмінно означає погані новини.

— Алло?

— Це Ебіґейл Найт? — Голос належав чоловікові, був лагідний, негучний.

— Говорить Ентоні Браянт, адвокат у справах потерпілих із поліційного відділку міста Сіетл.