Остання босорканя - Карюк Сергій


Остання босорканя читать книгу онлайн
Спекотне літо 1768 року. Стародавній Львів переживає не найкращі свої часи. Місто занепадає. Ремісники та купці банкрутують один за одним, розорені міщани зводять рахунки з життям або ж їдуть геть жебраками. Наче цього мало вулицями Старого міста ходить загадкова тінь, що залишає по собі мерців. Моторошні казки оживають, і цього разу на щасливий кінець не сподівається ніхто.
— Ще один. Тільки-но ми говорили, — приречено проказав Гусак, що похмуро спостерігав за всім цим. Голота зацікавлено повернувся, розкриваючи рота, щоб запитати.
— Це як? — випередив ліценціата Мнішек.
— Теодор Войнар. Маляр.
— Маляр? Із цеху? — ще раз уважно оглянув місце Голота.
— Партач.
Компанія одне за одним повернулися в шинок. Усі мовчали, дивна смерть маляра явно не налаштовувала компанію на веселий лад.
— Розповідай, — повернувся до Гусака Голота.
— А що розповідати? Кажу ж. Першим твій батько помер. Але Кшиштоф загинув, потонув. Наступним знайшли Пістровського. І тоді почалося! Голємбовський... теє. Випав із вікна кам’яниці й розбив голову. Він і не ходив, ноги йому відняло. Та ж доповз до вікна, перехилився й випав... Кнавс — у зашморг поліз. Хорначек — із валу кинувся, Беньо — під екіпаж. А ще були просто дивні смерті. Наш цеховий, волох Аппельць — у вбиральні знайшли мертвого. Або партач Ніколас Лумос — із лісів навернувся, карк собі зламав. Онуфріо Мореллі — блекоти нажерся, на стіни ліз, а тоді піна з рота — все. На Папарівку, там, де чумних і самогубців у землю кладуть, вози мало не кожен тиждень їздили. Отець Феліціан... Дуже злостився, що самогубців багато в місті. Казав: загублені душі. Прийшов із підручними й могильні плити порозбивав...
— І скільки малярів померло?
— Було дванадцять. Із Войнаром уже на одного більше. Упокій, Господи, його душу.
— Царство небесне, — випивши за упокій маляра, Голота підвівся.
— Ви сидіть собі. Щось довбня розболілася. Піду я. Завтра зранку тут зустрічаємося, «на коня» вип’ємо.
Нетверезо хитаючись на ногах, він переступив через поріг. На вулиці зупинився. Оглянувся, повернув праворуч і зайшов до будинку, який стояв поруч із наливайкою. Рішуче штовхнув діряві двері й ступив у темряву.
П’яний, як ніч, Голота ледве дерся нагору. Неслухняні ноги не хотіли йти сходами. Голова гуділа, як монастирський дзвін. Врешті він виліз під самий дах і тепер стояв, віддихуючись. Штовхнув ще одні двері. Цього разу темрява огорнула його звідусіль. Він трохи постояв, призвичаюючись, а тоді обережно посунув уперед. Дістався невеликого вікна, провів рукою по рамі, принюхався.
Раптом щось почулося. Це міг бути просто протяг, але Голоті чомусь здалося, що хтось важко й хрипко видихнув. Він потягся за пістолем, відчувши тонку павутину арабського письма на руків’ї. Здалося. Зусиллям волі він відпустив пістоль і швидко витяг із-за пазухи кресало, кремінь і трут. Швидкий удар і шматок тканини зайнявся. З вогнем ліценціат почувся впевненіше. З пістолем у руці й палаючою ганчіркою, він поволі обернувся. Навколо було тихо й спокійно.
— Скоро буду такий же полохливий, як Гусак, — зашепотів Голота, коли вогник моргнув від легенького вітру. Він зачаровано подивився на нього, а тоді підняв свічу догори, до крокв. І задерев’янів. Прямо над собою Богуслав побачив перевернуте лице, хоча лицем це важко було назвати. Викривлений у злій пекельній посмішці рот та ніс, що видавався далеко вперед. Істота висіла вниз головою. Один її подих — і язичок вогню, що осявав страшну мармизу, зник. Із ним зникло й голотине заціпеніння — він різко присів і, піднявши пістоля над головою, натиснув на гачок. Гримнув постріл. Ще секунда — і Голота впав на коліна, а тоді втиснувся в стіну, виставивши перед собою ножа, якого вихопив із-за халяви.
— Голото! — гучний крик він почув наче через подушку. Несподівано темряву знову розсіяв вогонь. Голота примружився й побачив Гусака зі смолоскипом.
— Що тут коїться? — запитав зляканий маляр.
Голота не відповів. Він далі дивився нагору і бачив, як чиясь хитка тінь шугнула у вузьке вікно. Ліценціат, як білка, скочив на ноги, тоді на балку, підтягнувся на руках, заліз на крокви і висунув голову з вікна. Жодного руху або звуку. Лише спалахнуло світло в одному, другому, третьому вікні сусіднього будинку — перелякані міщани запалювали свічки. Голота заплющив очі, заспокоюючи тремтіння всього тіла. А тоді зістрибнув униз.
— Це я хотів спитати. Що у вас тут коїться, Гусаче?
Розділ 6
У якому раціоналіст стає на двобій із прихильниками магічного реалізму й програє
Львів. 25 серпня. 1768 рік. Четвер
— Маска?
Голота, ковтаючи пиво, лише кліпнув очима. Пиво цівкою переливалося з рота на каптан, стікало на стіл, та ліценціат не зважав.
— Думаю, так. Маска. Як та, що носять у Венеції на карнавалах. Моторошна, як смерть, — віддихуючись, згадав Голота, а Мнішек здивовано похитав головою.
Ліценціат оглянувся по боках. Надворі палав полудень. Усі вони знову сиділи в «Зеленому лисі», сховавшись у закуток від страшенного пекла, що з самого ранку затопило вулиці. Сонце розжарило все, каміння було гарячим, наче його тільки-но витягли з багаття, повітря — як у кузні. Рятував становище лише кухоль із холодним острозьким, яке шинкар щойно витяг із льоху. Голота втупився поглядом у дубовий стіл, згадуючи минулу ніч. Поруч сидів Мнішек, трохи далі Сташка підперла рукою щоку. Гусак випрямив спину й затамував подих, лише водив перелякано виряченими очима з одного на іншого.
— А тоді воно шугонуло на дах... І все, слід запав, — завершив Голота розповідь про свої нічні пригоди.
— Чортівня якась, — потер лоба Мнішек. — Якби це не ти казав — нізащо не повірив би, потрусив головою граф.
— А я? Я ж і не чув про таке! А якби почув — і не повірив би! Не повірив би, якби той дідько мені в обличчя не дихав. Якби не Гусак, то, може б, лежав уже мертвий, — вдячно подивився Голота на Гусака, що одначе не виглядав рятівником, навпаки — був найбільш переляканим з усієї компанії.
— Але чого ти туди поліз? — врешті запитав Мнішек про те, про що хотіли сказати всі, хто сидів поруч.
— І справді, Голотонько... — кинула й собі Сташка.
— А ти не чув, як малий про щось чорне казав, яке стіною скакало? Ні? Бо ж маляр той — він же не сам вдавився.
— Як не вдавився? — запитав Мнішек, в якого аж відкопилилася губа. — Возний же підтвердив...
— Возний каже все, що магістрат йому каже! — повернувся Голота до Мнішека. — Бо магістрату треба спокій! А як дізнаються люди, що їх убиває якась потвора? Ви ж розумієте, що почнеться в місті?
— А як того Теодора Войнара вбили? — Мнішек аж нахилився до Голоти. — Ти щось побачив?
— Можна здогадатися. Коли маляр пішов до вітру, його вже чекали. Згори. Спустилися на мотузці. Дуже швидко й дуже непомітно. Правда, залишили слід від ноги на стіні. Його я й побачив.
— А вбили як?
— Задушили. Думаю, шовковим шнурком, бо ж було дві борозни на шиї: одна майже невидима пряма, а інша вже від зашморгу — коса. Тобто задушили й повісили...
— А як убивцю не побачили?
— Бо втік він тим же шляхом — по стіні.
— То ти побачив слід на стіні, почув малого й вирішив перевірити?.. Сам? — запитала Сташка.
— То була дурна затія. Я був не впевнений, мені стало цікаво... Ти ж знаєш, Сташко, цікавість — то мій гріх. Відбиток на стіні, десь далеко я вгледів віконце, тож вирішив подивитись. Уже там, нагорі, на вікні, я знову побачив відбитки. Пахло не надто приємно — і зрозумів, що мав рацію: хтось ходив коло вигрібної ями. Найімовірніше, цей хтось спустився на мотузці, задушив маляра й знову заліз нагору. Єдине, чого я не чекав, що вбивця й досі там.
— Чого він чекав? — дивувався Мнішек.
— Думаю, просто ховався. Чекав, коли все заспокоїться. Ви ж пам’ятаєте, який переполох стояв, усі бігали зі смолоскипами. Могли побачити когось на даху. Тож він просто чекав, щоб піти спокійно...
— То це він? — запитав Гусак. — Малярі не самі мруть, а їх убивають? — прошепотів він.
— Можливо, — відпив пива Голота.
— А Кшиштоф? — ліценціат промовчав.
— Що робити будеш? — Мнішек задумливо подивився на свій кухоль... — Те, що й хотів? Забиратися звідси? — Голота різко гупнув кухлем об стіл. Так, що аж шинкар напружився.