Вигнанець і перевертень - Кокотюха Андрій Анатолійович

Тут, довкола візницької біржі, цілодобово товклися десятки «ваньків», а у вихідні та святкові дні гуртувалося більше сотні. Мужики закликали пасажирів, беззлобно лаялися, злобно сварилися й навіть могли побитися через багатого клієнта. Коні накладали «яблучка» просто біля дорогих купецьких будинків, комерційних банків, не шанували навіть міської Думи, і городові безсило опускали руки. Стражів порядку просто не вистачало, аби закликати кожного «ваньку» прибрати за конем чи кобилою. Штрафи не лякали й не робили погоди. На боротьбу з візниками кидали двірників, сварки від того набирали більше обертів.

А ще в розкинутому неподалік Біржовому сквері та довкола нього продавала себе в найми чисельна прислуга, дехто чіплявся до багато вбраних перехожих, поступаючись хіба не менш активним вуличним повіям із вечірньої Сумської. Дійство не мали змоги припинити навіть спеціально найняті сторожі — їм, як і двірникам, дуже перепадало від місцевих.

— Вас дратує? — Кулагін обвів гармидер затягнутою в тонку чорну шкіряну рукавичку рукою. — Між тим, аби знали, площу й прилеглі вулиці у нас вважають безпечними та небезпечними для злодіїв водночас.

— Хіба так буває?

— Невже мені треба пояснювати це агенту розшукової поліції, хай колишньому?

— Поясніть.

— Довкола трактири, Платоне Яковичу. Самі ж бачите. Ще й не дешеві забігайлівки, котрі часом нічим не різняться від притонів на Москалівці чи тій-таки Іванівці[34]. Тут, зволите розуміти, столуються чиновники, купецтво, банківські службовці. Увесь люд, який тут бачите, не багатий, але й не бідний. Дозволяють собі проводити час у трактирах. Штоф, другий, язики розв’язуються. І розмови тут, мосьпане, ведуться не такі, як у притонах. І зовсім не про те. Вони ж нікого не бояться. Там, де ніхто нікого не боїться, що починається?

— Крамола, — гмикнув Чечель, поправляючи шарф під коміром.

— Отож-бо! — Кулагін багатозначно помахав пальцем. — Злодію тут легко загубитися. Є чим поживитися. Почнеться ґвалт, ніхто не зловить, бо городовий не вженеться, свисти не свисти. Але ж хіба знає крадун із Москалівки, що тут мало не кожен десятий — перевдягнений жандармський агент? За потреби, Платоне Яковичу, усе кодло можна переловити в двадцять чотири години.

— Потреби нема.

— Саме так. Бо й серед злодіїв наша агентура. Тримають вуха, де треба. Слухають, на вус мотають. Так мій департамент знає про політичні настрої тих, хто нібито від політики далекий.

— Неблагонадійних виявляєте.

— Беремо на олівець. І при потребі, мосьпане, до статті кримінального складу додамо.

— Охоче вірю.

— Тому нам із вами балакати безпечніше саме тут, — підбив ротмістр підсумок. — Ви ж зовсім поруч отаборилися. «Гранд-готель», на Торговій[35]?

— Могли б не перепитувати.

— У сусідніх апартаментах із Мілкусами.

— Олексію Кузьмичу…

— Та добре, добре… — Ротмістр панібратськи потріпав Чечеля по плечу. — Нагадую, що очей із вас не спускаємо після жахливої пригоди в Грушівці. І так само повинні знати: не маємо наміру й великого бажання афішувати це. Мене в отелі пізна`ють. Одразу стане відомо, що навідав вас особисто. Санкції на контакт не маю, привертати зайву увагу до вашої присутності в місті теж не треба. Причини вам відомі. — Він ступив набік, пропускаючи хлопчиська-газетяра. — Виклика`ти до себе, на Жандармську? Ще гірше. Конспіративна квартира? Пардонте, теж бюрократія, усе пишеться в рапорті: де, з ким, пощо. Ні-ні, шановний, погодьтеся — отака прогулянка найпростіша.

Платон знизав плечима.

— Чого ви ще не знаєте?

— Не чув на власні вуха про перебіг подій від вас.

— Має значення?

— Віднедавна — велике, Платоне Яковичу.

— Тобто?

Кулагін уже зняв прокушену руку з пов’язки, зараз заклав обидві за спину.

— У кадетському корпусі вчив німецьку. Тож вислухав пана Мілкуса без допомоги його чарівної молодої дружини. Він трошки плутається, бо багато в чому спирається на ваші пояснення. Йому ж, своєю чергою, все перекладала пані Мілкус. З перших рук, погодьтеся, зрозуміліше.

— Мене допитали тричі. Валківський повітовий справник Кокушко, агент губернської розшукової поліції, і окремо удостоїв такої честі сам оберполіцмейстер.

— Читав рапорти всіх трьох, — сухо кинув Кулагін. — Ви говорили для кримінальної поліції.

— Вам скажу те саме. Тобто нічого нового, усе описане під протокол мною підписане.

— Зате в мене є для вас новина. Повірте, саме вона тепер впливає на ваше життя. Позитивно для вас.

— А не краще вам усе пояснити одразу, без довгих передмов?

— Ні, — відрізав ротмістр. — Краще вам відповідати на прості й безпечні запитання.

— Я ще минулої зустрічі втомився від вашого словоблуддя, — не стримався Платон.

— То не морочте голову. Відповідайте, та й по всьому.

— Гаразд, — змирився Чечель. — Зрештою, сам, бувало, змушував повторювати те саме десятки разів. Зволите.

— Як ви вирахували управителя? Перебіг думок, причини й наслідки, лише іменники й дієслова.

Вони саме проходили повз міську Думу.

Десь позаду голосно заіржав кінь.

— Мусив швидше розкусити. За такі помилки або виганяють зі служби, або, що частіше, понижують у чині. Ази будь-якого розшуку, пане Кулагін. Альфа й омега. Сліди. Я їх не побачив.

— Де?

— Ніде, — мовив Платон. — У тому-то й фокус. Злочинець залишає сліди, завжди. Він не літає в повітрі. Їх лишав навіть невидимець Гриффін, читали пана Веллса?

— Менше літератури, — нагадав ротмістр.

— Приклад доречний, — наполіг Чечель. — Невидимця, повністю голого, ніхто не бачив. Та варто вступити босою ногою в мокре — і ось уже помірний слід. Будинок оточував сніговий килим. Наслідить на ньому навіть невидимець. За умови, якщо справді прийде ззовні. З чого все почалося? З убивства Мішеля Григоренка? Ні. З моторошної історії про перевертня, розказаної Мартином Носком. Звідки дізнався про неї, якщо найнятий тут, у Харкові, і ніколи не жив у Грушівці? Бо тутешній, вісім років тому страшна казка була на слуху. Використав її, аби нагнати жаху. І водночас — підготувати господарів та гостей до появи чудовиська. Якого ніхто, крім так званого управителя, не бачив.

— Мілкус бачив. Стріляв у нього, — вставив Кулагін.

— Він бачив, як постать у темному вбивала лікаря Лаврова, — уточнив Платон. — До того моменту спав. Його розбудили крик та брязкіт розбитого вікна. Вбивця не застрибнув іззовні, як виглядало. Він зайшов ізсередини. У двері. Жертва сама його впустила. Думаю, Носок легенько постукав, Лавров відчинив. Упізнав управителя, нічого не запідозрив. Той зачинився, зловив момент, розбив шибу. Поки лікар не оговтався — розпанахав йому горло. Ви ж бачили ту бляшану рукавицю з пазурами? Знайшли в його речах.

— Поки більше припущень, — мовив ротмістр.

— Бо вбивця ж мертвий! До того ж версії — здебільшого припущення. На користь сказаного грає сніг. Якби вбивця справді заскочив із двору, на підлозі лишилися б мокрі сліди. Не оббив же він черевики перед тим! Навіть якби оббив: сухий сніг тане в теплому приміщенні. Ні-ні, залишилося б мокре. Я міг би помітити. Вбивця це розумів. Тому й обрізав дроти.

— Обрізав?

— Списав на негоду. Мене осяяло, коли шукав і не знайшов сліди вбивці полковника Мухортова. Він міг відступити двома шляхами: або вперед, звідки вискочив, — або назад.

— Бачив карлючки.

— Я не художник, — відмахнувся Платон. — Проте картину уявив. Вбивця міг напасти на управителя, розправитися з ним, вибігти просто на мене. Інший шлях — лишити управителя, бо ж не його ціль, кинутися назад і потрапити на очі Ковалевському. Ані він, ані я не бачили втікача. Був третій шлях — навпростець, садом, за огорожу. Уночі було не до того, зранку ж слідів не побачив. Напередодні їх сховала нічна заметіль. Тепер ніщо не могло сховати. Отже, їх не було в природі. Так я вперше запідозрив Носка.