Печера ідей - Сомоса Хосе Карлос

— Неймовірно, — щиро вразився Діагор.

— Потрібно лише вміти бачити, — байдуже відказав розгадник. — Крім того, наш убивця припустився ще однієї помилки: біля трупа не було крові. Якби Евней сам завдав собі тих жорстоких ран, сміття і груз довкола були б щонайменше забризкані кров’ю. Але крові — ані краплини: сміття було чисте, даруй мені цей оксиморон. Це свідчить про те, що Евней дістав удари кинджалом не тут. Його вбили в іншому місці, а вже потім перемістили труп на те румовище у Внутрішньому Кераміку…

— Зевсе-світе…

— І, можливо, ця остання помилка стала вирішальною, — Геракл примружив очі, замислено погладив охайну, сріблясту борідку, а тоді сказав: — У будь-якому разі, я досі не збагну, навіщо Евнея передягли в жіноче вбрання і вклали йому в руку ось це…

Він дістав щось із-під плаща. Обоє мовчки дивилися.

— А чому ти гадаєш, що це вклав йому хтось інший? — запитав Діагор. — Може, Евней сам узяв…

Геракл нетерпляче похитав головою.

— Труп уже закляк і не кривавив, — пояснив він. — Якби Евней тримав це в руці, коли помирав, задубілі м’язи не дозволили б мені розтулити пальці так легко, як я це зробив. Ні, хтось передяг його дівчиною і вклав йому це в руку…

— Але, святі богове, навіщо?

— Не знаю. І це мене бентежить. Цю частину тексту я ще не переклав, Діагоре… Хоча, запевняю тебе з усією скромністю, перекладач я далеко не найгірший, — зненацька Геракл повернув і став спускатися сходами Стої. — Але досить розмов, уже все сказано! Гайда! Не гаймо більше часу! Нам належить здійснити ще один Гераклів подвиг!

— Куди ми йдемо?

Діагорові довелося пришвидшити ходу, щоб наздогнати розгадника, який вигукнув:

— Знайомитися з дуже небезпечною людиною, яка, можливо, нам допоможе!.. Ми йдемо до Менехмової майстерні!

Відходячи, він сховав назад під плащ зів’ялу білу лілію.*

__________

^{* Я міг би допомогти тобі, Геракле, але як розказати тобі все те, що відомо мені? Звідки тобі знати, попри всю твою кмітливість, що це вказівка не <i>для тебе</i>, а <i>для мене</i>, для <i>читача</i> ейдетичного твору, у якому <i>ти сам</i>, персонаж оповіді, — <i>лише ще одна вказівка?</i> Тепер я знаю, що твоя присутність у творі — теж <i>ейдетична!</i> Наче ту лілію, яку загадковий убивця вклав у руку своїй жертві, автор помістив тебе сюди, щоб виразніше передати читачеві ідею Гераклових подвигів, одну з провідних ниток книжки. Отож, Гераклові подвиги, «дівчина з лілією» (що благає про «допомогу» й «застерігає» від «небезпеки») і «Перекладач» — усі згадані в останніх абзацах — наразі утворюють три головні ейдетичні образи. Що ж вони можуть значити?}

¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯

Голос у темряві запитав:

— Хто тут?*

__________

^{* Я перериваю переклад, але <i>пишу далі:</i> хай що зі мною станеться, принаймні так я лишу свідчення про це. Якщо коротко: <i>до мого будинку хтось удерся</i>. Зараз оповім, що цьому передувало (пишу нашвидкуруч, можливо, трохи плутано). Надворі ніч, і я збирався братися за переклад останньої частини цього розділу, аж раптом почув якийсь шум, тихий, однак незвичний у моїй порожній оселі. Я не надав цьому значення й почав перекладати. Я написав два речення, коли це знову почув якісь повторювані ритмічні звуки, схожі на чиїсь <i>кроки</i>. Моїм першим поривом було перевірити передпокій і кухню, бо шум долинав звідти, але тоді я подумав, що треба записати все, що відбувається, бо…}

^{Знову ці звуки!}

^{Я щойно оглянув будинок: нема нікого, нічого незвичного я не помітив. Не думаю, що мене намагалися пограбувати. Вхідні двері замкнені й непошкоджені. Щоправда, двері з кухні, що виходять на заднє подвір’я, були відчинені, але я сам міг лишити їх так, не пам’ятаю. Натомість я певен, що перевірив кожен закуток. У темряві (я не хотів показувати моєму непроханому гостю, де я, і тому не запалював світла) я невиразно бачив лише звичні обриси меблів. Я зазирнув до передпокою і до кухні, до бібліотеки і до спальні. Кілька разів запитав:}

^{— Хто тут?}

^{Опісля, трохи заспокоївшись, я запалив світло й остаточно переконався в тому, що допіру написав: здається, усе це — фальшива тривога. Зараз я знову сиджу за робочим столом, і серце моє помалу-помалу вгамовується. Мабуть, якась звичайна випадковість. З іншого боку, учора вночі <i>хтось</i> стежив за мною з-за дерев у садку, а сьогодні… Злодій? Не думаю, хоча все може бути. Але злодії зазвичай <i>грабують</i> своїх жертв, а не шпигують за ними. Може, він ретельно готує своє пограбування? Що ж, його чекає тут несподіванка (я засміявся на цю думку): окрім кількох старовинних рукописів, у мене вдома немає нічого цінного. У цьому, либонь, я схожий на Монтала… У цьому, і ще багато в чому…}

^{Мої думки перейшли до Монтала. Останніми днями я ще трохи довідався про нього. Загалом можна сказати, що його надмірна відлюдькуватість не була вже аж такою незвичною: зі мною відбувається те саме. Ми обоє обрали життя за містом, просторі будинки із внутрішніми й зовнішніми квадратовими двориками, схожі на оселі давньогрецьких багатіїв у Олінфі чи Тройзені. Ми обоє присвятили себе тій самій пристрасті: перекладу текстів, що їх заповіла нам Еллада. Обоє не насолодилися (або ж не настраждалися) коханням жінки, обоє не мали дітей, а наші друзі (наприклад, Арістід у його випадку і Єлена — з <i>очевидною</i> різницею — у моєму) — це насамперед колеги по роботі. У мене виникають запитання. Що могло <i>статися</i> з Монталом в останні роки його життя? За словами Арістіда, він був одержимий бажанням довести Платонову теорію ідей за допомогою ейдетичного тексту… Може, «Печера» містить той доказ, який він шукав, і це довело його до божевілля? І чому, бувши фахівцем з ейдетичних текстів, він у своєму виданні «Печери» не згадує про ейдезис?}

^{Хоч я не знаю до пуття чому, але в мене дедалі більше росте впевненість, що відповіді на ці запитання <i>криються</i> в <i>тексті</i>. Треба перекладати далі.}

^{Прошу читача пробачити мені цей відступ. Починаю знову з речення: «Голос у темряві запитав».}

¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯

Голос у темряві запитав:

— Хто тут?

Місце було темне й запилюжене; підлога була завалена грузом і, ймовірно, сміттям — чимось, що, потрапляючи під ноги, відчувалося на дотик і на звук як каміння, і чимось, що відчувалося як м’які й крихкі рештки. Темрява панувала цілковита: не видно було ні по чому ступаєш, ні куди йдеш. Приміщення могло бути як величезним, так і крихітним; можливо, крім передніх дверей із портиком був іще якийсь вхід, а можливо, й ні.

— Геракле, зачекай, — прошепотів інший голос. — Я тебе не бачу.

У цій темряві найменший шурхіт змушував здригатися від нестримного ляку.

— Геракле?

— Я тут.

— Де?

— Тут.

У цій темряві думка про те, що там справді хтось є, мало не призводила до крику.

— Що сталося, Діагоре?

— Святі богове… Мені на мить здалося… Це лише статуя.

Геракл підійшов наосліп, простягнув руку й торкнувся чогось: якби це було обличчя живої істоти, його пальці встромилися би просто в очі. Він обмацав зіниці, упізнав спадистий горбик носа, хвилясті обриси губ, роздвоєний виступ підборіддя. Усміхнувшись, він мовив: