Вигнанець і перевертень - Кокотюха Андрій Анатолійович

— Не ви його запросили.

— Справедливо. Тож пристойність вимагає привітатися.

Обсмикнувши пальто, Ковалевський рушив до новоприбулих.

Поки він виконував світські ритуали, Чечель нарешті згадав про багаж.

Заходився керувати візником їхніх саней, аби той вантажив валізу й міцніше припинав мотузками. Свого Платон із собою нічого не брав, розсудивши: до завтра цілком перебуде в тому, що на ньому. Трохи подумавши, виклав і залишив у кімнаті, виділеній гостинним та вдячним Сержем, свій «апаш».

Не бачив потреби брати на прийняття зброю.

Хотілося бодай на якийсь час викинути з голови все й просто відпочити.

А зброя в кишені чи в рукаві мимоволі змушувала чекати неприємностей.

— Чекати вже справді холодно, — почув позад себе бурчання Ковалевського. — Комусь треба брати уроки етикету.

— Не всі в зборі?

— І я про це. Знати б, кого нема. Бо тут знайомі лиця й сюрпризи, добрі й погані. Тому я повірив у випадкові числа.

— Дотепер не вірили?

Серж нарешті причастився з фляги, передав Чечелю, глянув на церковні куполи, для чогось перехрестився.

— Що? — перепитав, не дочувши, враз протягнув: — А-а-а, зрозумів. Грішним ділом подумалося, Мілкуси хочуть зібрати в себе якусь пристойну компанію. Познайомитися, дружбу звести. Треба ж їм у Харкові на когось спиратися, коли вже вирішили сюди перебратися.

— Не назавжди ж. Лише резиденція.

— Скажете, сидітимуть там крячками? Хай би з вами! Мілкус ногами не ходить. Возити його за тридцять верств — клопіт. А так започаткує собі в резиденції салон чи щось такого. Не гора до Магомета, а Магомет до гори йтиме, знаєте ж приказку. — Платон кивнув. — Орхідеї з лотереєю — так, для пристойності та інтриги. Бачте, як вийшло.

— Ні. Як?

— Персони всі поважні. Головний підрядник губернії. — Серж тицьнув себе в груди. — Відставний полковник, пенсіонер, інвалід, дружина має невеличку економію. Нащадок відомої фамілії. Нас із ним одна гучна історія звела, аморальна, тоді весь Харків гудів. Федір Федорович же — знаний мораліст. — Ковалевський посміхнувся у вуса. — Лікар Лавров, мови нема, на короткій нозі з батьками міста. Авакумов — особа загалом неприємна, але його теж багато хто поважає. Кого ще вітром занесе — не знаю. Але ж компанія строката загалом. Знайомі шапочно, крім нас із Мухортовим. І не всі тут усіх переварюють. Ні, мосьпане, гарні дружні компанії так не збирають. Випадкові числа, ага. Лотерея, батенько, лотерея-с…

Бомкнув дзвін.

— Та де ж чорти… Ну нарешті!

З запізненням у півгодини до кортежу підкотила запряжена двійкою крита коляска.

Пасажири не вийшли, доки закутаний у важкий кожух «ванька» не зліз із передка й не прочинив запопадливо дверцята. Зсередини задом наперед виборсався цибатий добродій у хутряній вухатій шапці й високих шнурованих черевиках на товстій підошві. У них були заправлені штани, краї звисали над халявами невеличкими нерівно-округлими дашками. Якби не шапка, що зовсім сюди не пасувала, Чечель міг припустити — бачить перед собою іноземця, не звичного до грудневих слобожанських морозів.

— Цього бракувало, — процідив Серж. — Ох, вечеря подяки буде ще та!

Денді розпрямився, пострибав. Знову нахилився. Не допоміг вийти — висмикнув із карети не даму, радше — дівицю. Одразу кинувся в очі головний убір: так само не по погоді, ніби й не зима. Капелюшок нагадував великий тюльпановий бутон, а крій верхнього одягу дівчини робив її всю схожою на стебло квітки.

Між ними й Чечелем було не менше двадцяти кроків.

Навіть із цієї відстані Платон побачив: різниця у віці між чоловіком та його супутницею суттєва.

Тато й донька, не інакше.

— І сорому ж не має, — почув біля вуха.

— Хто це?

— Мішель… Михайло Григоренко. Завод у нього, машини будує, від сіялок до винокурних агрегатів. Мільйонер і бабник.

— Мільйонерам можна, — спробував пожартувати Чечель.

— Аби ще не водив своїх любасок у товариство. Ось, чергова. З цією я його ще не бачив. Хоча ні, — він стрепенувся, — брешу! Бачив! І не лише я! На неї ж озиралися там, на прийнятті в мера, аж шиї скрутили! — Серж знову сплюнув. — Люсі´. — І додав уже зовсім несподіване: — Твою ж мать… — І тут же перехрестився на купол. — Прости, Господи!

Григоренко покрикував на візників — ті перевантажували з коляски на сани три великі валізи.

— Зіпсували день. Та й вечір теж. — Ковалевський взяв у Чечеля флягу, підніс до вуха, струснув, слухаючи, як булькає. — Хіба нап’ємося. Гайда, Платоне Яковичу, бо вже застоялися.

Розділ 7. Ласкаво просимо!

З Харкова — до Валківського повіту

Кортеж їхав по Катеринославській[24].

Полози саней жваво ковзали добре примороженим снігом. Як перетнули міст через Лопань, побігли швидше. Фургон, у якому розмістилися пасажири, мав два невеличкі засклені віконечка з обох боків. Та, крім морозних витинанок, Чечель нічого не бачив. Не витерпів, приклав руку до скла. Тепло не допомогло, віконце замерзло ззовні, тож гріти й хукати зсередини не було смислу. Але навіть крізь візерунки Платон зміг розгледіти похмуру тюремну споруду, коли їхали Холодною горою.

Ураз місто скінчилося, потягнулися засніжені поля, довкола забіліло, і трошки заболіли очі. Чечель облишив марні спроби роздивлятися навсібіч. Умостився зручніше в розкладеному теплому кожусі й дозволив везти себе в невідомість.

Нудьгувати й віддаватися самотнім думкам не давав Ковалевський. Фляга раз по раз переходила з рук до рук, від губ до губ, і з кожним ковтком Серж ставав красномовнішим. Присутність у запрошеному товаристві винокура Григоренка позбавила не лише доброго гумору, а, здається, душевного спокою. Чечель не мав змоги підтримати розмову, бо справді не був аж так обізнаний з персоналіями та звичаями харківської знаті. Тож покірно слухав, лиш час від часу киваючи на знак згоди.

— Себе називає на французький манер — Мішель. Ну, не догодив йому чимось Михайло! Сорок років, а такий дурний! Та ясно, ясно, що не в тому розумінні дурний, розум має, клепку, без того мільйонщиком би не зробився. Але, мосьпане, такий слабкий до юних німф, що іноді непристойно. До повій чесніше ходити! Чому чесніше, запитаєте? Я вам відповім: бо вуличну дівку, справжню, з жовтим білетом, у пристойне товариство не приводить ніхто. Це як Калігула зробив свого коня сенатором і привів на зібрання, отак виглядатиме. Мішель… Який, в сраку, Мішель — Мишко` він! Позаочі, звичайно, та все одно… Словом, знаєте, з чого почався його капітал? Вигідно одружився. Мав голову на плечах, досі має, казав уже, та все одно… Дістав у посаг чималу суму. Дуже гарно пустив її в діло. Уже за п’ять років був наймолодшим мільйонщиком губернії, має різні медалі, ордени, похвальні листи від височайших осіб. Як думаєте, що встругнув? Загуляв із дівчиськом, яке виграв у карти! Чого дивитеся? Вона сама не була проти. Є такі дамочки, котрих шампанським не пої, дай лиш присмоктатися до багатого коханця. Професійні утриманки. Самі себе речами вважають, тому й дозволяють грати на себе, мов на годинник чи що там ще! Яка різниця ось такій куртизанці, хто далі годуватиме? Був скандал, дружина дізналася однією з перших. Григоренку б загасити, але пожежник із нього поганий. Якось розлучилися, тепер платить з капіталів колишній половині ренту, така домовленість, нотаріус закріпив. А дівчат відтоді міняє, коли хоче.

Коньяк повільно зігрівав, обгортав теплом. Сани колисали, Платон то занурювався в сон-дрімоту, то виринав із неї на короткий час, аби вкотре погодитися з Сержем. Товаришеві ж, схоже, відпала потреба в співбесіднику. Він накрутив себе до певної межі. Бубонів щось під носа й навіть не завважив, що вже прикладається до фляги сам, не пропонуючи товаришеві. Якби Чечель за час знайомства з Ковалевським не пізнав цю суперечливу натуру, у нього б зараз склалося враження: обуренням той старанно прикриває заздрість. Теж кортить робити щось супроти суспільної моралі — а не випадає. Бракує пороху в порохівницях, куражу, ще й озиратися треба на благовірну. От аби дали одного разу волю…